Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

якого осядуть глиняні ноги колоса, і з ним станеться те, що з будинком під час землетрусу; кожен, мабуть, бачив ту руйнацію на кіноекрані без звуку: спочатку розколюються стіни, а потім вони самі тихо валяться, хоч поштовхів уже й немає.

Пізніше я їздив – бо чому ж би не використати безвізову можливість – і на Полярний Урал, і в Середню Азію, але ця мандрівка залишиться матеріалами для роздумів на все життя: я побачив на власні очі величезну імперію, яка здавалася незмірно могутньою своїми розмірами, та якраз ця нібито перевага породжувала в моїй свідомості зухвалу думку про її перевантаженість земними обширами, мов шлунок безнадійного ненажери.

Я не можу сьогодні повністю перенестися у тридцятилітню давність, мені заважає товща років і набутий досвід, а тому я надалі висловлюватиму своє нинішнє трактування вражень від транссибірської подорожі, проте зазначаю, що майже всі мої теперішні думки започаткувалися тоді – хоча б у ембріоні.

Дивлячись крізь вікно вагона й цілими днями не відходячи від нього, я все ж таки щиро захоплювався безмежжям світу – мов та дитина, що в короткій льолі вперше вибігла з хати й стетеріла, втямивши, що той світ набагато ширший, ніж це їй здавалося досі, що простору на землі відведено для неї набагато більше, ніж хатня долівка, і можна йти куди хочеш… Але ж постривай, маленька людино: на тому, як тобі здалося, необмеженому просторі існують перепони, які зупиняють, застерігають, не дозволяють. Тут паркан, там сусідська межа, а ще далі три кіпці або хрест, які означають, що за ними починається чуже село, а дорогу до лісу перегородила рогачка; потім у церкві почує дитина заповідь «не кради», а в школі учитель розповість про кордони твого народу й покаже на мапі різнокольорові клаптики, окреслені штрих-пунктирними кривими лініями, які означають «зась» непрошеним гостям; і звивається, карлючиться той штрих-пункт, бо кожен клаптик землі надто дорогий тій чи іншій державі, – прямолінійні кордони існують хіба що в пустелях; про ті межі домовляються високі державні мужі й уряди – сперечаються, погоджуються й тільки тоді їх переступають, коли це дозволено, а як хтось порушить готар – то воюють; а тут: лежить стратована державною сваволею одна шоста частина земної суші, й належить вона не окремим людям, які б її любили, відповідали за неї, оберігали, змагалися між собою, – хто краще свій клаптик обробить, хто краще про свою землю скаже, напише, проспіває, – а відчуженій від людей всевладній державі, яка ту сваволю чинить, й кочують державною й разом з тим нічиєю землею конфірмовані владою пройди, які нищать, руйнують, крадуть земне добро, замулюють ріки, труять гербіцидами грунти, щоб нині вродило, а про завтра байдуже; нищать живність у річках, відводять мертвотні стоки в чисті озера, вирубують ліси, висушують життєдайні болота, затоплюють чорноземи, щоб мати свої власні моря, позбавляють автохтонів почуття прив’язаності до рідних місць, руйнують інстинкт власності, ініціативу й перетворюють господаря в бомжа: мандруйте, бездомні, безматірні, безнаціональні волоцюги, змішуйтесь, забувайте, хто єсьте з роду, давіть слабшого, відбирайте в нього право говорити так, як його навчила мати, й примусьте його спілкуватися «человеческим» суржиком, забороняйте справляти старовинні обряди, насміхайтеся над вірою і звичаями – ось яка вона, безмежна російська воля на безмежних просторах! Сваволя, розбій, хамство, блюзнірство, денаціоналізація – бо власник однієї шостої частини земної суші не має поняття про нормальні взаємини вільного з вільним.

Мої прикрі роздуми над знеособленням людини й народів у російському світі підсилились, здавалось би, марною деталлю: в жодному сибірському селі я не побачив такого звичного для цивілізованих громад атрибута як паркан, пліт, загорожа. То чи ж може стати найдобродушніший сибіряк добрим сусідою, коли він не знає, де сусідське починається, коли – «Россия вольная, страна прекрасная и все вокруг моє!» З відсутності цієї дрібної деталі починається ментальність бездомного кочівника, або ж відсутність nfe наслідком кочового способу життя: спочатку пройда топчеться по чужих городах, далі йому все дужче й дужче не вистачає простору – й він валить тини й шлагбауми, руйнує дотла тих, які його на свої обійстя не впускають, заполонює чужі землі й держави і прямує до останнього моря, гнаний азіатським кочовим інстинктом, який нічого спільного з психологією осілих слов’ян не має.

…Мій поїзд перетяв Волгу, і я згадав, що в Нижньому Новгороді над священною російською рікою виріс великий гуманіст, і мій душевний бунт проти московсько-імперської сваволі, яка витруїла в людях такі моральні категорії як пошана до традицій, чужої мови, домашньої звичаєвості, віри, а теж і фізичні – межу, обмеження, врешті-решт, той же паркан, який весь час мав би нагадувати про недоторканість людської власності, – мій бунт ураз пригас, бо наші голови тоді були ще затуманені міфами про злих і добрих більшовиків, а Максима Горького я зараховував до добрих.

Зараховував, бо ж таки пролунало на весь світ горьківське «Человек – это звучит гордо!» Зачаровані такою високою атестацією людини, ми не хотіли звертати уваги на підступний дозвіл того ж Горького у тій же знаменитій п’єсі «На дні» – бути фальшивим: «В жизни безвыходной и ложь красива», – і ми, не заглиблюючись у філософську суть афоризму, взяли собі за правило його зовнішню формулу: вчилися інакше думати, інакше говорити, а ще інакше діяти… Ми теж не бажали вникати в горьківський кримінальний кодекс, де є такий параграф: «Если враг не сдается – его уничтожают», хоч знали, що більшовицькі гекатомби виростали саме за цим рецептом: з ворогом не дискутували, не переконували, не вели переговорів, не брали в полон – розстрілювали… Чи то можемо ми нині, вражені хай і вимушеним гріхом двоєдушності, дурити себе й молодше покоління байками про власну ні в чому неповинність? Ба ні: неповинними були тільки ті, хто чесно витримав совєтську тюрму.

Ми, українці, пропускали повз вуха горьківське образливе найменування нашої нації – «хохли», якими рясніли романи письменника, й розчулювалися його поблажливими компліментами на адресу Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського… Ми намагалися забути горьківську зневагу української мови – він не дав дозволу на переклад свого роману «Мать»: мовляв, немає жодної потреби перекладати з російської