Василь Махно - Вічний календар

включившись у кампанію боротьби з самогоноварінням. Мехамет заніс тоді до сільради дві алюмінієвих рури й почорнілий бідон.

«Прийшла’м, — почала здалека Варвара, — бо чула, що ваш Йван йде до вóйска».

«Має повістку на семе число, а ще ніц не готово, як видите».

«Виджу, виджу», — відповіла Варвара.

Мехамет хотів, щоби Кланцачка швидше забралася з обори. На нього чекали на пилорамі, але він бачив, що Варвара щось хоче йому сказати й не знає, як видавити з себе застряглі в горлі слова.

«Щось маєте мені сказати, бо мушу йти на пилораму?»

«Маю», — відповіла Кланцачка.

Із-за шопи Юрія кликала Текля, але він чекав, що скаже Варвара.

«Видите, Юрку, — почала Варвара, — я бідна вдова… Не маю нікого, хто би за мене… за нас з дочкою заступився».

«А що сє стало?»

«Та ніц… але моя Михайлінка… буде мати від вашого Йвана… дитину».

Із-за шопи виглянула Текля:

«Та ти ше тут?» — незадоволено дорікнула чоловікові, але той махнув рукою — відчепися, мовляв.

«Мусимо щось робити, Юрку, бо вже на третому місєци».

На проводах у Мехаметів, коли більшість запрошених гостей повставало з-за столів, а Несторцьо заграв на баяні «Розбушувалось синє море», Юрій покликав сина на розмову.

Вони стали у провулку під ліхтарем, на якому — бо проводи — електрик замінив перегорілу лампочку. Під лампочкою в жовтому світлі висіли хрущі. Дітлахи, що прийшли на проводи, ловили їх руками.

«Приходила до нас Кланцачка», — почав батько.

«А вона що забула?» — відповів Іван.

«Що вона в нас забула, не знаю, але що ти в них наробив?»

«А що?» — зірвався на крик захмелілий, вже підстрижений «під нуль» Іван.

«Тихо будь… нє, то я тебе питаю — шо? — заспокоював сина Юрій. — Та Михаліна вже на третім місєци, так сказала Варвара».

«То не від мене».

«А від кого?»

«Там усі до неї ходили».

«Всі — не всі, а Кланцачка прийшла до нас».

Мехамети вирішили, що за два дні сина не вженять, а хлопця треба відпровадити до войска, як Бог приказав.

Наступного ранку Іван ішов гостинцем у супроводі найближчих колег, одягнутий у штапельну квітчасту сорочку та вузькі штани. За ними тяглися деякі родичі. Молоді хлопці, збившись докупи, співали когутячими голосами. З-поміж гурту виблискувала стрижена голова новобранця. Хміль ще не встиг вивітритися — спали мало. Пробалакали цілу ніч. Згадували свої дитячі пустощі, школу. Зранку під ліхтарем, виходячи з рідної обори, Іван наступив на розтолочених за ніч хрущів. Підійшов до фоси й витер мешти об траву. Наприкінці селища, збоку Павшівки на них чекала машина, якою, залізши через борт на кузов, молодий Мехамет із ватагою поїдуть до райвійськкомату.

Кланцаччина Михалінка заглядала і плакала за Іваном, стоячи на другому поверсі чайної. Вона начебто прийшла купити помідорів, але затрималася при вікні. Цей стрижений Іван, що затягнув її після танців до клубної кінобудки, посеред поскладених металевих бобин із кіноплівками грубо заволодів нею. Від його близькості Михалінці перехопило подих. А тепер він віддалявся від неї на два довгих роки. Їй хотілося збігти сходами вниз і при всіх — так, при всіх, щоби вся Митниця бачила і знала — обійняти скурвого сина…

У листопаді Михалінка народить дівчинку. Разом із мамою Варварою породілля повернеться додому з чортківського пологового будинку в кабіні молоковоза — Варвара домовиться з шофером. Мехамети знали, що Михалінка народила, але вдавали, що їх це не обходить. Перед Різдвом Кланцачка завітає до Мехаметів і попросить адресу військової частини. «Хочу сповістити батька, — в’їдливо промовить, — про народження дочки». Текля скаже Софії переписати Йванову адресу на відірваному листкові з календаря, який підкладали під слоїк із квасним молоком. Того ж вечора Варвара напише Йванові листа. Заадресує на військову частину, але ніхто не знатиме — ні Мехамети, ні Варвара з Михалінкою, — що поранений під час сутичок із протестувальниками в Празі молодший сержант Іван Мехамет лікується в Харківському військовому госпіталі. Його поранило сліпою кулею. За місяць на молодому тілі рана зажила, як на псові. Демобілізувався Мехамет у травні, відслуживши повних два роки. Як учасник чехословацьких подій, підпише в особливому відділі документ про нерозголошення військової таємниці. Мовчатиме про перебування в Празі й про поранення.

Дівчинці, що жила з Михалінкою і Варварою, Івановій дочці, виповнилося вже півтора року. Вдалася в Мехаметів. Митницькі впізнавали в ній Івана. Текля, коли їй натякали на подібність Михалінчиної дочки до її сина, випучувала жаб’ячі очі, розповідаючи всім, що їздила до ворожки. «Нічо не підтвердилося, присягаю!» — говорила Мехаметиха. І хоча селище було переконане, що Михайлінина дитина — від Мехамета, звістка про майбутнє весілля з Настею Баревичевою, розплескана селищем через три місяці після Іванової демобілізації, пересварила багатьох. Одні запевняли, що Кланцачка з дочкою все вигадали, а інші казали — мовляв, подивіться на ту дитину — викапанісінький Іван. Треба ж так вдатися в Мехаметів!

Після армії Мехамет влаштувався на автобазу в Чорткові. У Митниці показувався зрідка — уникав зустрічі з Михалінкою, яка щонеділі йшла з дитиною до церкви попри Мехаметову обору. Настя Баревичева навчалася в медучилищі, й зустрілися з Іваном на танцях у будинку офіцерів, де щосуботи грав оркестр. Проводжаючи Настю додому, Іван запитав, чи вона чула пісні «Бітлз»? Дівчина ні про який «Бітлз», звісно, не знала. Тоді Мехамет розповів, що був кілька місяців на чехах. Зізнався, що там його поранило, але просив мовчати, бо це військова таємниця. Вони пройшли мимо синагоги й завернули у вуличку колишнього єврейського кварталу. Тут Баревичева винаймала кімнатку. Мехамет і Настя, після того, як Іван привіз Баревичам телевізор, почали частіше зустрічатися на танцях. Кожного разу, проводячи дівчину до одноповерхового будинку, Іван відчував, що їхні обійми й поцілунки стають усе пристраснішими. І якось трапилося те, що трапляється поміж молодими людьми. Настя прийшла