Майн Рід - Вершник без голови

Єдине, що їй лишається, — це сидіти вдома, і вона то зачиняється у своїй самотній кімнаті й шукає розради в спогадах про палкі слова, що їх почула в хатині на березі Аламо, то піднімається на асотею і знов переживає в уяві солодкі хвилини під тінястими акаціями, де вона віддала своє горде серце коханому, — але її спогади затьмарює одна невідчепна думка: той, що скорив її серце, тепер принижений, вкритий ганьбою, його замкнено у в'язниці, і, можливо, він вийде звідти тільки на страту!

І яка ж то була радість, коли вранці четвертого дня в Каса-дель-Корво з'явився Зеб Стамп і приніс звістку про те, що військовий загін повернувся до форту! Ці кілька слів означали дуже багато. Минула небезпека, якої вони так боялися останніми днями: що в'язня виборють з-під варти — але не на те, щоб урятувати, а щоб заподіяти йому смерть.

— Тепер вам нема чого потерпати, міс Луїзо, — сказав Зеб з певністю, якої в попередні кілька днів йому помітно бракувало. — Такого вже не станеться. Я сам про це подбав.

— Ви, Зебе? Яким чином?

— Ну, передовсім, як тільки вернувся майор, я стрівся з ним і побалакав по щирості. Розказав йому всю цю історію, так як я її розумію. На щастя, він не має зла проти нашого хлопчини, а здається мені, навпаки, скоріше прихильний до нього. Розказав я й про витівки всієї тієї наволочі — американців, мексиканців і кого там ще. І про отого — як його — Діаса не забув, бо то чи не найбільший серед них мерзотник. І тоді майор наказав поставити біля в'язниці подвійну варту і щоб так і надалі було.

— Я така рада! То ви гадаєте, що їх уже можна не боятися?

— Коли ви про містера Мігеля Діаса та його ватагу, то ладен заприсягтися, що можна. Перш ніж видобути когось із в'язниці, нехай видобудеться звідти сам.

— Що? Діас у в'язниці? Як? Коли? Де?

— Стривайте, міс Луїзо, одразу стільки запитань, і всі різні! Ну, то я почну с останнього, так буде зручніше. Отож — де? На це я можу сказати, що в тутешній околиці лиш одна в'язниця — гауптвецста форту. То певне, що він там, де ж би ще.

— Разом із…

— Я знаю, кого ви хотіли назвати. Еге ж, вони обидва там, одначе не зовсім разом. Між ними є переділка, але така, що якби вони захотіли, то могли б перемовлятися. А разом з мексиканцем сидять оті трое його бісових дружків. От їм, мені здається, буде про» що побалакати проміж себе.

— Це добра новина, Зебе. Ви ж казали мені вчора, що Діас дуже старався^..

— …Вскочити в добрячу халепу. І таки вскочив, Сказати б, сам напросився за грати. А може, хтось йому й допоміг.

— А як це сталося, коли? Розкажіть мені!

— Ой, міс Луїзо, дайте час. Я ж бо ще й не віддихався з дороги. Отже, ви питаєте — коли? На це відповісти теж неважко. Мабуть, ще й години не минуло, як того негідника схопили й замкнули. Я сам бачив, як за ним хряснули двері в'язниці, і ото відразу ж подався сюди.

— Але ви ще не сказали, чому його заарештовано.

— Та просто не встиг. То довга історія, її так швидко не розкажеш. Хочете почути її зараз чи після…

— Після чого, містере Стампе?

— Ну, міс Луїзо, я хотів сказати… після… після того, як я відведу до стайні свою стару худобину. Їй, мабуть, хочеться пожувати трохи кукурудзи та й води напитись. Ми ж з нею відбули чималу дорогу й оце тільки з годину як вернулися до форту.

— Пробачте мені, любий містере Стампе, я про це й не подумала… Плутоне, відведи-но до стайні кобилу містера Стампа і подбай, щоб її нагодували!.. Флоріндо! Флоріндо!.. Чого б ви хотіли попоїсти, містере Стампе?

— Та ні, дякую, міс Луїзо, про мене турбуватися не треба. Я мав на думці тільки свою худобину, а сам ще години зо дві обійдуся без їжі. Та якщо десь тут у вас пахне мононгахільським віскі, то це старого Зеба таки збадьорило б.

— «Мононгахіла»? Та звісно, скільки хочете. А може, пригостити вас чимось кращим?

— Кращим за «Мононгахілу»?

— Атож. Хересом, шампанським… Чи, може, вам смакує коньяк?

— Ет, хай його п'ють собі ті, кому він любий. Може, воно й справді добре питво, бо я певен, що в домі Пойндекстера кепського не тримають. Але той коньяк, яким торгує маркітант у форті, годиться хіба що на ліки — він-бо й з алігатора тельбухи виверне. Ні, ну їх до біса, ті французькі зілля, а надто коньяк! Мені смакує тільки чистий кукурудзяний сік, і найкраще той, що його привозять із Піттсбурга, з річки Мононгахіли.

— Флоріндо! Флоріндо!..

Служниці можна було й не казати, чого її покликали. Сама присутність Зеба Стампа усе пояснила. Не чекаючи наказу господині, дівчина пішла й за хвилину повернулася з карафкою напою, що уявлявся Зебові «чистим кукурудзяним соком», а насправді був продуктом перегонки жита, бо саме з цього зерна роблять славнозвісну «Мононгахілу».

Зеб не барився, і невдовзі питва в карафці поменшало на третину. Решту дві третини він залишив, щоб промочувати горлянку під час довгої розповіді, яку вже готовий був почати.

Розділ LXX

«ЇДЬТЕ, ЗЕБЕ, І ПОМАГАЙ ВАМ БОЖЕ!»

Старий мисливець нічого не робив поспіхом. Навіть пив неквапливо, отож і тепер, коли гаяти час ніяк не годилося, він помалу, немовби знехотя, прикладався до своєї склянки.

Молода креолка, якій не терпілось почути його розповідь, не дочекалася, поки він озветься сам.

— Скажіть, любий Зебе, — спитала вона, відіславши служницю, ^ за що заарештували того мексиканця, Мігеля Діаса? Мені здається, я про нього дещо знаю.

— Не ви одна, міс Луїзо, про нього скрізь іде лиха слава. Он і ваш брат… але про це ми зараз не будемо. А от Зеб Стамп таки знав, чи нехай має велику підозру, що отой самий Мігель Діас якось був причетний до… Ви розумієте, про що я кажу?

— Кажіть далі, містере Стампе!

— Ну, то ось як воно все було. Коли ми вернулися з Аламо, хлопці, які погналися за тими індіанцями, виявили, що ніякі то були не індіанці. Ви, звісно, вже чули про це. Усе те причандалля, знайдене в дуплі, не лишає сумніву, що ми бачили там на кручі вагату перевдягнених білих. Я й сам про це