Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

— Самі побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.

— То це ніби якась гармата?

— Ні, сер.— І артилерист заходився жваво розповідати про тепловий промінь. Лейтенант наполовині обірвав його розповідь і подивився на мене. Я стояв на насипу край дороги.

— А ви бачили марсіян?

— Все це — чистісінька правда,— відповів я.

— Ну що ж,— сказав лейтенант,— я гадаю, що й мені доведеться глянути на них. Слухай-но, — звернувся він до артилериста,— нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти з’явись до бригадного генерала Марвіна,— доповіси про все, що бачив. Він у Вейбриджі. Дорогу знаєш?

1 Геліограф — світлосигнальний прилад, побудований із дзеркал, що відбивають сонячне проміння на великі відстані.

— Я знаю,— відповів я.

Лейтенант повернув коня, щоб їхати далі на південь.

— Кажете, півмилі? — запитав він.

— Не більше,— відповів я і показав на верхів’я дерев у південному напрямі.

Лейтенант подякував мені і рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.

Потім ми ще помітили трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький ручний візок брудні вузли й старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.

Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із сосняка. Лагідно світило ранкове сонце, навколо був мир і спокій. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду свої пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж колії на Вокінг,— була б звичайна собі неділя.

Кілька підвід і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Адлстон. Раптом крізь ворота ми побачили на лужку шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій віддалі й націлених на Вокінг. Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики із снарядами. Солдати виструнчились так, наче перед бойовим оглядом.

— Оце до діла! — сказав я,— Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!

Мій супутник, вагаючись, потоптався під ворітьми.

— Піду я далі,— вирішив він.

Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, багато солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за яким було встановлено ще гармати.

— Це однаково, що лук і стріли проти блискавиці,— сказав артилерист.— Не бачили вони вогненного променя!

Офіцери, що не працювали на валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.

У Байфліті був справжній переполох, люди пакували речі, зо два десятки гусарів, хто верхи, а хто пішки, підганяли жителів. На вулиці серед усілякого транспорту вантажили кілька чорних санітарних карет із хрестами в білих кружках і якийсь старий омнібус. Тут були десятки цивільних, і багато поміж ними таких, що, шануючи неділю, повбиралися в святкову одежу. Солдатам нелегко було втокмачити населенню, яка серйозна небезпека йому загрожує. Ми бачили тут якогось засушеного дідка із великою скринею, він сердито сперечався з капралом, що не дозволяв йому брати з собою десятків два або й більше горщиків з орхідеями. Я підійшов до них і смикнув старого за лікоть.

— Ви знаєте, що там діється? — запитав я, показуючи на верхів’я дерев, за якими були марсіяни.

— Га? — запитав старий, обернувшись.— Я їм пояснюю, що ці горщики — велика цінність.

— Смерть! — вигукнув я.— Смерть іде! Смерть, розумієте?

Я залишив його роздумувати над цими словами, а сам кинувся за артилеристом. На повороті я оглянувся. Капрал дав старому спокій, і він стояв один біля своєї скрині та горщиків з орхідеями, розгублено позираючи на дерева, за якими ховалася небезпека.

У Вейбриджі ніхто не міг нам сказати, де міститься штаб. Тут панувало таке безладдя, якого я ще не бачив. Підводи, карети, де не ступиш — найдивовижніша мішанина всіляких возів і коней. Статечні жителі містечка чоловіки в спортивних костюмах, чепурно повдягані жінки — всі похапцем пакували свої речі; навіть ті, що завжди били байдики, і вони заповзятливо допомагали іншим; галасували дітлахи, вдоволені з такої неділі. А над усією цією метушнею розлягалося калатання дзвонів: це достойний вікарій хоробро правив ранню службу.

Ми з артилеристом присіли на сходинці біля криниці й нашвидку підкріпилися харчами, що захопили з собою. Військові патрулі — вже не гусари, а гренадери в білих мундирах,— попереджували цивільне населення, щоб воно швидше або вибиралося, або ховалося по льохах, як тільки почнеться обстріл. Проходячи залізничним мостом, ми бачили великі юрби людей, що купчилися на станції й навколо неї: платформи були забиті різними валізами й клунками. Звичайний розклад поїздів було порушено,— певно, тому, що підвозили до Чертсі війська й гармати. Кажуть, що пізніше дійшло навіть до жорстокої бійки за місця в додаткових поїздах, які було пущено пополудні.

Тільки після обіду ми вийшли з Вейбриджа і дісталися до шеппертонського шлюзу, де зливаються Вей і Темза.

Тут ми допомогли двом бабусям навантажити маленький візок. Гирло річки Вей має три рукави; через неї ходив пором, і можна було найняти човен. На тому боці річки був заїзд, перед ним галявина, а далі за деревами височіла дзвіниця шеппертонської церкви (тепер на її місці стирчить шпиль).

Біля перевозу ми застали збуджену й галасливу юрбу втікачів. Паніки ще не було, але людей зібралося набагато більше, аніж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись під тягарем великих клунків. Якесь подружжя, використавши двері з клуні замість носилок, несло на них своє добро. Один добродій сказав нам, що має намір виїхати поїздом із Шеппертонської станції.

Всі голосно розмовляли, якийсь веселун навіть жартував. Багатьом здавалося, що марсіяни — це просто собі велетенські істоти, здатні налетіти на місто й пограбувати його, але що їх кінець кінцем буде-таки знищено. Щохвилини люди збентежено поглядали на річку, на луки в напрямі Чертсі, але там усе було спокійно.

За Темзою, коли не зважати на те місце, де приставали човни, також було тихо — помітний контраст із Серреєм. Люди висідали з човнів і підіймалися дорогою вгору. Великий пором щойно відчалив. Кілька солдатів стояли на галявині перед заїздом, дивилися на втікачів і глузували