Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

— Ні, — рішуче відповідає князь Володимир. — Ви, київські, вишгородські й новгородські плотники, знані по всій Русі, у Києві такожде будуйте наш, руський, храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть…

Минає небагато днів, і Косьмина показує князеві змальовану на одному пергаменті церкву в ім’я Богородиці, а ще на одному — постать Богородиці з великими карими очима, блідим і трохи суворим обличчям, піднесеними вгору руками.

— Це наш, руський храм! — виривається в князя Володимира. — Добре й лице цієї жінки… сиріч Божої Матері.

І князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато літ думав, як створити пам’ятник тому, про що він мріяв дні і ночі, — пам’ятник і храм руським людям, що твердо стоять на рідній землі, тяжко працюють на ній і многотрудно страждають, кров’ю поливають її й сльозами засівають, а кінець кінцем піднімають очі до неба…

Старий Косьмина все своє життя провів у борні, трудах — був воєм, ратаєм, нарешті градником-дереводілом — і ніколи не знав ні радості, ні утіхи, тільки будував і мріяв.

Не знав він також і любові, не мав жони й родини, дівчина, яку в давні літа раз і другий бачив у Києві на Горі і яку, либонь, полюбив би навіки, пропливла, як далека зоря, осторонь його життєвого шляху та й зникла, залишивши в душі тільки згадку…

Косьмина молився Перуну й всім древнім руським богам, але вони нічого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, — може ж, хоч тоді, коли складе на грудях натруджені руки, здобуде градник спокій і щастя!

Богородиця! Новообращеному християнину сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не Богу, а невідомій жоні-Богородиці, що нагадувала йому богиню роду Роженицю, перший храм у Києві, — нехай вона, жона, матір, молиться, клопочеться перед Богом про людські душі.

Але яка мусить бути Богородиця? Грецькі й болгарські ікони, відомі Косьмині, не задовольнили його — там Богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою він уявляв заступницю-матір.

І він малює на пергаменті іншу, земну Богородицю — жону з русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рівними устами, трохи сумну, трохи неспокійну.

Хто знає, на кого вона була схожа?! Косьмина дуже багато думав, мріяв, і найперше, мабуть, Богородиця ця була дуже схожа на древню богиню руських людей Роженицю, яку колись кузнеці відливали з міді й бронзи, — високу, тонку, з піднятими вгору руками, піднесеним обличчям… Разом з тим — земна й вимріяна, звичайна й воднораз надзвичайно красива, ця Богородиця схожа була на багато руських жон і чомусь дуже подібна до юної ключниці Малуші.

Де раніше були Воздихальниця й требище, копачі день і ніч риють землю, з далекого Вручаю на возах, запряжених четвериками й шестериками волів, сюди везуть брили червоного шиферу, від Родні — камінь, з лівого берега Дніпра — дуби, грабину, липи.

Усі могили на Воздихальниці зрівняли з землею. Хто з бояр і воєвод пам’ятає своїх предків? Ті, язичники, мали тільки мечі та щити, живій Горі мертва Воздихальниця непотрібна і навіть зайва.

Один князь Володимир не забуває про своїх предків — вирішивши ставити храм Богородиці, він разом з Косьминою оглядає город, велить ставити церкву не біля стін Гори, як той думав, а далі на захід, на схилі.

Здатель Косьмина здивований — церква Богородиці має стояти на найвищому місці, щоб той, хто приїжджає до Києва, здалеку її бачив, хто ж виїжджає — попрощався.

Та князь Володимир не відступає — бояри й воєводи не бережуть могил своїх предків, це вони веліли й спокійно дивились, як ці могили рівняли з землею, але він не хоче засипати, знищувати могил князів древніх, а також княгині Ольги й Ярополка, похованих на верху Воздихальниці…

Хто знає, які почуття керували князем Володимиром, це здавалося навіть дивним, бо ж княгиня Ольга забрала в нього найдорожче, що має людина, — матір, а Ярополк був за життя лютим його ворогом?

Церкву Богородиці будують. Руські здателі знають своє діло — тешуть брили з шиферу, скудельники добувають на схилах київської гори білу глину, ліплять з неї й обпалюють у печах кахлі, на крутилах виводять корчаги, високі глеки, кузнеці кують чепи, величезні гаки.

Їм, що досі були плотниками, важко класти цегляні підмурки, ставити кам’яні стіни, здатель Косьмина навіть робить похибки — кладе в підмурки дерев’яні зруби, виводить від них торці, зв’язує на кутах і заливає вапном, через що згодом, коли дерево струхліє, стіни церкви сядуть, а ще пізніше й упадуть.

Тим часом стіни ростуть. Щоб церква була дзвінкішою й легшою, Косьмина замуровує в них глеки-голосники, шатра церкви спритно зводить з дуже тонкої цегли й безлічі корчаг і глеків, через що вони нагадують шмат вощини.

Тоді ж Косьмина починає оздоблювати храм — на Русі вже давно вміють варити смальту[177], — разом з солунцями й корсунськими майстрами руські здателі на високих риштуваннях кладуть камінчик до камінчика в банях церкви, на її парусах і стовпах, у олтарі, мов килим, роблять з мармуру, яшми, бузкового порфіру підлоги, ставлять на хорах і перед олтарем кам’яні забори, застилають брилами шиферу середину — корабель — церкви, зашивають дубовими мостинами притвори.

На церкву Богородиці працює весь Київ — на Подолі вирізують з дерева свічники й панікадила, чаші й миски, кузнеці готують чепи й гнізда для свічок, виливають кацеї[178], кравці шиють одяги для священнослужителів, воздухи й покрови на раку[179] з мощами папи Климента, до ікон у церкві й олтарі.

Храм виростає — вже виведено корабель, апсиду[180] ліворуч, через яку сходи ідуть у бабинець, ще одна апсида з правої руки від олтаря, де роблять потайний хід для князя і його родини на полати…

Будується вся Гора. Те, що воздвигалось колись десятками літ, а часто й століттями, падає за дні й години, на руїнах старого встає новий город.

За древніми дерев’яними стінами Гори було тісно — терем стояв у терем, дім у дім, вулиці вузькі, темні, двори забиті клітьми, медушами, повітками.

Князь Володимир велить розібрати старі стіни й поставити нові — на високих кручах, з кам’яними порталами-ворітьми над Подолом і далі аж до Перевесища; двори на Горі будують більші, тереми вищі.

На місцях, які поглинає Гора, стояли раніше хижі й землянки ремісників, всяких кузнеців, скудельників, гончарів, вони ліпились до стін Гори, працювали на неї.

Пусте! Хижі й землянки ницих, роб’їх людей