Лада Лузіна - Україна-Європа

повинен відпочити, – Борис рішуче підійшов до дверей і поглянув на брата.

– Я йду.

– Куди?

– На Майдан.

Борис зробив над собою зусилля і посміхнувся.

– Ну, от що. Майдан зачека,є доки ми вип'ємо кави, згоден?

Артем не відповів, але рухи, якими він зашнуровував черевики, сповільнились. Від Бориса не заховався настрій брата – значно менш рішучий, аніж під час минулої зустрічі. Тож він продовжив:

– І повинні ж ми поговорити врешті. Вір, я на твоєму боці.

І Артем, несподівано для себе, послухався. Можливо тому, що після бандитського нападу «Беркута» і кількох днів у камеpi, почав підсвідомо ділити правоохоронців на різні групи, не ставлячись до них, як до бездушної державної машини. Тим більше, машина почала давати перебої у роботі. І якщо одні з цієї когорти звіріли від двомісячного життя у автобусах і ладні були фізично знищувати Артема і йому подібних, то інші, іноді пошепки, а іноді й у повний голос заявляли йому про підтримку. Або просто кидали посвідчення на стіл керівництва й самі прямували на Майдани, морем прапорів, наметів і облич, якими майоріла тієї зими уже майже вся Україна. Артем зустрічав подібних людей раніше і ставився до них привітно. Чому б не ставитись так до рідного брата?

Борис розлив каву по чашкам і взяв до рук свою. Кілька хвилин грів до неї долоні, немов збираючись з думками.

– Як ти взагалі? – запитав нарешті.

– Все добре. Помовчали.

– Добре, кажеш, – невесело посміхнувся Борис. – Коли додому думаєш?

Тепер черга невесело посміхатись була у Артема.

– У наївності тебе не запідозриш, Борисе, для чого ж подібні запитання? Нам дороги назад немає, на кожному по дві-три статті карного кодексу.

– Я допоможу.

Артем відпив кави. Деякий час мовчав, збираючись з думками. Не хотів кинути ті образливі слова, які уже крутилися «на язику».

– Зі мною у наметі живе бомж з Луганська. Хороший хлопець, один час почав закладати за комір і доля не помилувала. Тепер ось тут, захищає Україну, яка у нього відібрала куток у гуртожитку й викинула на вулицю. Йому ти теж допоможеш?

– Йому ні, а тобі ще можу.

– А Ірина, тобі про неї відомо? Ти допоможеш і їй?

– На неї нічого немає. Студентка, працює у медичному пункті, це не карається за законом. Якщо бажаєш, можу влаштувати вас обох десь подалі від столиці. Доки все не вгамується.

Артем уявив, що сказала б Ірина у відповідь на подібну пропозицію.

– Дякую, Борисе, але моя відповідь – ні. Не для того ми усе починали.

– Все ж ти подумай. Я справді хочу допомогти.

– Ви б нам дуже допомогли, якби перестали служити тому гіпопотаму, – відповів Артем. – Краще змінимо тему.

Борис лише похитав головою. Схоже, він не покладав багато надій на те, що йому вдасться відговорити брата від небезпечної авантюри, якою були, з його точки зору, протести проти влади. Принаймні, він зробив спробу.

– Гаразд. Коли ти востаннє був удома?

– Наприкінці листопада.

– Як мати?

– Поїдь подивись. Їй сумно самій.

Борис зітхнув.

– Так, я планував… служба, часу зовсім не маю. Тут, дякуючи вам, виспатись раз на тиждень вдається. Тепер, можливо, вирвусь влітку. Пам'ятник батькові потрібно поставити.

І раптом їхня розмова немов ожила, сповнилась новим настроєм і змістом. Це були спогади про минулі роки, про сховану серед груш і вишеньок батьківську хату, футбол, що його ганяли босоніж на вигоні. Згадували літні ранки, коли прямували удвох на риболовлю, жовтобоких карасів, що їх ловили у плавнях. Словом, усе те життя, яким жили до того, як довелось покинути малу батьківщину й ступити в доросле життя. На задній план відійшла революція, яка, набираючи обертів, простувала країною, холод наметів і міліцейські кийки для одного, і безкінечні години сидіння у тонованому авто, секретні завдання, чергування й безсонні ночі для іншого. Згадалась круча над Гориню, де молодь збиралась на веселі посиденьки, спів під гітару, перше кохання. Згадався шкільний випускний Артема, проводи в армію Бориса. Все це відбувалося немов учора. Немов не було у їхньому житті останніх років. Вони на добрячих півгодини забули про все й згадували кумедні випадки з минулого, спільних знайомих, рідне село на Хмельниччині.

Але все має свій початок і кінець. Скоро Борис поглянув на годинник і чарівна імла минулого, що огорнула їх щойно, зникла, розтанувши, немов і не було її.

– Маю через сорок хвилин бути в управлінні. Ще встигну підвезти тебе до метро, – похмуро сказав Борис.

– Буду вдячний. З такою пикою, яку мені «нафарбували» у Марийському, маю шанс до Майдану не доїхати, – посміхнувся Артем.

– Так, звісно. – Борис заграв жовнами, вагаючись, як людина, яка хоче щось повідомити, але не може.

Вони мовчали, доки їхали у ліфті, не наважувались на продовження розмови й під час подорожі до метро. Лише зупинивши автомобіль, Борис поглянув на брата.

– Я чув, ти розлучився з Антоніною?

– Так.

– Чому?

– Так нам обом краще.

– А ця дівчина…

– Ірина. Її ім'я – Ірина.

– Просто знайома?

Артем замислився. І хоча першим поривом було погодитись на таке нейтральне і ні до чого не зобов'язуюче «просто знайома», він похитав головою.

– Спочатку так все й було, але не тепер.

– Вона ще більш навіжена, аніж ти. Артем не повірив власним вухам.

– Ти зустрічався з нею?

– Так, довелося. Коли розшукував тебе. Почув про себе багато нового.

Артем не зміг стримати посмішку. Вона така. Ніколи не приховує своїх думок і говорить все прямо, без побоювань здатись некоректною.

– За це і сподобалась.

Борис нарешті не витримав:

– Артеме, ти не розумієш чим це все закінчиться. Буде наказ стріляти на ураження. У Межигір'ї розробляється контр-терористична операція з залученням Контори і навіть армії. Щось подібне було у Празі і в Бухаресті. Десятки жертв. Я знаю, що відмовити тебе нереально, але хочу, щоб ти принаймні знав, на що йдеш.

Артем відчинив дверцята авто і подав, прощаючись, братові руку:

– Я розумію. Маю надію, лишень, що нам не прийдеться стріляти один у одного.

І пішов у ранкову мряку. Борис спостерігав за ним, доки брат не зник у темній пащі підземки, після чого припалив цигарку і крутнув кермо, вливаючись до щільного транспортного потоку.

VII

«Набат Грушевського» дзвінкою металевою нотою лунав, сповнюючи тривогою середмістя Києва, четверту добу. Його моторошна какофонія глушила усі звичні звуки сучасного міста і навіть безкінечні промови, що лунали зі сцени Майдану Незалежності. Вдень і уночі, без перерв, вихідних та святкових днів.

Імені того, хто так влучно іменував нове для столиці явище, потомки,