Альбіна Яблонська - Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська

Взявши з собою коробку, я увійшов у його кімнату. Хлопчик сидів на підлозі перед телевізором.

— Дядя Давид! Ура!

Я підкинув його на руках і посадив на ліжко.

— Як у тебе справи?

Малюк знизав плечима і відповів:

— Нормально... Де ти був? Мама казала, що ти їздив працювати. Тебе довго не було.

— Я тобі дещо привіз.

Посміхнувся через силу і відкрив коробку.

— Круто! А що це?

— Конструктор. Тут є дуже багато кубиків, які ти зможеш зібрати — і тоді вийде, — я придивився до опису на коробці, — багатоповерховий гараж для машин.

— Там є машинки?

— Їх потрібно спочатку скласти з кубиків.

— Я не вмію, — засмутився Авдій. — А ти допоможеш мені їх складати? — Я боявся цього запитання. Саме тому мені не хотілося до нього заходити. — Потім. Увечері. Коли ти попрацюєш.

Я знав, що це стане випробуванням. Я боявся цієї миті. Коли він запитає. І мені доведеться говорити правду.

— Я більше не приїду. Я зайшов сказати «бувай». Мені шкода, але більше я не буду приїжджати.

Хлопчик дивився впритул. І його очі стрибали то на конструктор, то на підлогу, то на мене. Для нього це стало шоком. Він не міг зрозуміти, що сталося. Що я маю на увазі.

— Чому?

— Так треба. Так вийшло, що я не зможу приїжджати. І ми більше не будемо бачитися.

— Чому? — повторив він дитяче запитання. І почав плакати. На очах дозрівали круглі горошини сліз. І коли вони стали важкими — все скотилося по щоках парою чітких цівок. — Я не хочу, щоб ти їхав! Дядю Давид! Будь ласка! Не йди!

Я притиснув його до себе.

Гладив волосся.

Дозволяв хлопчині плакати мені в сорочку.

Йому було важко. Йому треба було виплакатися.

Він такого точно не заслужив. Не заслужив.

Якби я не з'явився в їхньому житті, зараз би він не страждав. Він би не знав, що таке сім'я. Він би не знав і тому не плакав. Якби не було мене тут, він би жив простим життям дитини. Але через мене...

Через мене йому тепер боляче.

Часом краще не знати, що таке батьківська любов. Ніж потім відчувати, як у тебе її забирають. І роблять це ті, кому ти довіряв. Кого любив. У кому шукав свого захисту. А знайшов — тільки сльози. І порожнечу.

Прощавай, малий.

Прощавай...

Коли я вийшов із дому, у мене боліло серце. Я йшов до машини, немов п'яний — похитуючись. У вухах стояв писк, гучно стукав пульс. Я почувався жахливо. Почувався покидьком, який залишив у дитячій душі непоправні шрами.

Я так хотів виправити його долю. Щоб вона не склалася, як у мене. Але замість цього — зробив тільки гірше.

Підняв очі й побачив, як вона стоїть біля вікна. Безмовно дивиться. Проводжає мене поглядом.

Так закінчувався мій роман.

Закінчувалися наші стосунки.

Я сів за кермо, зачинив дверцята.

Виїхав з її двору.

І поклявся, що ніколи.

Більше ніколи сюди не повернуся.

Цього не повториться.

Даю тобі слово, Яно.