Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

до мене впівоберта, нахилилась і, балансуючи спершу на одній, а тоді на другій нозі, стягла з них панчохи й упустила на підлогу — до пояса та купки інших невагомих дрібничок. Потім випросталась і знову трохи скулила плечі, а може, й затремтіла; коліна її були стулені й ледь зігнуті.

Поки я морочився з гудзиками на своїй сорочці, видерши одного з м’ясом, бо ніяк не міг витягти його з петельки (надворі саме на хвильку затихло, і він лунко цокнув об голу підлогу) і поки мої думки кидалися з боку в бік, наче хрущ на нитці, Анна перейшла до залізного ліжка і сіла — нерішуче, на самому краєчку, щільно стуливши ноги, знову згорнувши руки на грудях і трохи зсутулившись. Сиділа й дивилася на мене звідти чи то запитливо, чи то благально — я не міг розглядіти в сутіні виразу її очей.

Потім вона опустила одну руку на ліжко, сперлася на неї, нахилилась убік, підняла ноги з підлоги, так само обидві разом, і м’яким, округлим рухом лягла горілиць на біле покривало, а тоді рівненько випросталась, знову поклала руки на груди й заплющила очі.

І саме в ту мить, коли вона під моїм напруженим поглядом заплющила очі, думка, моя уже вкотре знавісніло метнулася вбік, і я нараз побачив Анну у воді поруч себе, як отоді на природі, три роки тому,— її обличчя із заплющеними очима, грозове небо над нами й білу чайку у високості,— і те обличчя й це обличчя, та картина й ця картина злилися, мов накладені одне на одне фотографічні зображення, що з них кожне зберігає свою сутність, проте й не забиває другого. І в ту хвилину, коли я стояв отак, з важким клубком у горлі й немов розпертим від припливу крові тілом, і бачив її перед собою на залізному ліжку, я раптом повів очима по великій повитій густою сутінню кімнаті з голими стінами, почув поривчастий шум дощу і збагнув, що все це недобре, дуже недобре,— чому саме, я не розумів та й не пробував зрозуміти,— що зовсім не до такого вело нас усе те літо. І що я цього не зроблю.

— Анно…— хрипко мовив я.— Анно…

Вона не озвалася, але розплющила очі й подивилась на мене.

— Ми не повинні…— почав я.— Не повинні… це… це буде… це буде недобре.

Оте «недобре» вихопилось у мене зненацька, і я аж сам здивувався, бо ніколи не замислювався над тим, добре чи недобре я чиню з Анною Стентон або й з іншими жінками чи дівчатами,— так уже воно виходило само собою, і край; та й узагалі я не дуже переймався тим, що добре, а що недобре,— просто робив те, що роблять інші люди, і не робив того, чого інші не роблять. І досі пам’ятаю, як я тоді здивувався, почувши із своїх уст це слово — воно було наче луна слова, мовленого кимось іншим бозна-скільки років тому, а тепер відталого, як ото в одній з історій барона Мюнхгаузена. Після того я вже просто не міг доторкнутися до Анни, так наче вона була моєю меншою сестричкою.

Вона й тоді не озвалася, але й далі дивилась на мене з таким виразом, якого я не міг збагнути, і мене раптом захлюпнула навальна хвиля жалю й теплим потоком розтеклась у грудях.

— Анно… Анно!..— вигукнув я, і мене охопило бажання впасти на коліна біля ліжка й схопити її за руку.

Мабуть, якби я це зробив, усе пішло б інакше, звичайнішим шляхом, бо коли напівроздягнений здоровий юнак стає на коліна біля ліжка й хапає за руку зовсім роздягнену гарненьку дівчину, то цілком імовірно, що рано чи пізно події почнуть розгортатися так, як це звичайно буває. Якби я хоч раз доторкнувся до неї, роздягаючи її, чи навіть якби вона озвалася до мене, сказала щось, назвала мене хлопчиною Джеккі, шепнула, що любить мене, захихотіла, прикинулася веселою або й просто мовила якесь слово, перше-ліпше, коли лягла на ліжко і я вперше заговорив до неї,— якби сталося бодай щось із цього, усе могло б бути по-іншому, і тоді, і згодом, і нині. Та нічого такого не сталося, і я не скорився своєму бажанню впасти на коліна й схопити її за руку, щоб хоч так, для початку, діткнутися своїм тілом її тіла, чого напевне було б досить. Бо саме в ту мить, коли я вимовив: «Анно… Анно!..» — з під’їзної алеї долинув шурхіт шин, а тоді почувся скрип гальм.

— Це вони… Повернулися!..— вигукнув я.

Анна рвучко сіла на ліжку й злякано глянула на мене.

— Збирай свої речі,— звелів я.— Збирай речі і йди до ванної, ти могла бути у ванній.

Хапливо запихаючи сорочку в штани й водночас намагаючись застебнути пояс, я кинувся до дверей.

— Я буду в кухні,— мовив з порога,— готуватиму сендвічі.

Вискочивши з кімнати, я метнувся навшпиньках через передпокій, збіг задніми сходами в коридор, а з нього у кухню, і в ту мить, коли грюкнули двері з веранди й гурт прибулих зайшов у великий передпокій, я підніс сірник до газової пальнички під кавником. А тоді сів до столу робити сендвічі, напружено чекаючи, щоб серце в мене перестало так калатати, перш ніж мене побачать мати, Петтони й ще який там набрід з ними приїхав.

Коли мати, а за нею і весь гурт ввалилися до кухні, я був тут як уродився, і на столі переді мною — купка апетитних сендвічів. Вони не поїхали до «Ла-Гранжа» через негоду й весело жартували: мовляв, тільки ясновидець міг приготувати до їхнього приїзду каву й сендвічі,— і я був з ними чемний та милий. Потім згори зійшла Анна (вона подбала про зайві докази і, щоб ні в кого не лишилося сумнівів щодо того, де вона була, двічі спустила воду в туалеті), і вони почали підсміюватися з її кісок та бантиків, а вона не казала й слова, тільки скромно усміхалась, як і належало вихованій юній дівчині, що її вшанували своєю прихильною увагою дорослі. Потім тихенько сіла й узялася до сендвіча, і я не міг прочитати на її обличчі нічого, ну анічогісінько.

Отак і скінчилося літо. Щоправда, була ще решта ночі, коли я лежав на тому самому залізному ліжку, чуючи, як надворі капотить з дерев, і кляв себе за дурість, кляв свій лихий талан, і намагався вгадати,