Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

рівноваги руками. Вона чи то йшла, чи то брела, часом загрузаючи по коліна, і довкола її ніг тріщали та шкрябали кістки. Спустившись на підлогу печери, вона стала там на коліна, роззирнулася довкола та облизала губи.

Ніхто не ворушився. Троє шанка лежали нерухомо, а на камені під їхніми тілами збиралася в калюжі темна кров.

— Йой!

Дев’ятипалий звалився зі схилу й покотився, а довкола нього піднялися в повітря тріскотливі уламки. Він гепнувся долілиць посеред гримучого обвалу з кісток і незграбно підвівся.

— Блядь! Фу!

Він струсив із руки половину запорошеної грудної клітки й пожбурив її геть.

— Тихо, довбню! — прошипіла Ферро й потягнула його додолу поруч із собою, дивлячись на грубу арку у віддаленій стіні печери й очікуючи щомиті навали тих істот, охочих долучити їхні кістки до решти.

Але ніхто не прийшов. Вона сердито зиркнула на нього, та він надто зосередився на розтиранні своїх синців, тож вона облишила його й підкралася до трьох трупів.

Вони зібралися довкола ноги. Жіночої ноги. Про це Ферро здогадалася з відсутності на ній волосся. Із сухої, зів’ялої плоті довкола відтятого стегна стирчав обрубок кістки. Один із шанка різав її ножем, і ніж досі лежав неподалік, виблискуючи ясним клинком у промені світла згори. Дев’ятипалий нагнувся й підняв його.

— Ножів забагато не буває.

— Справді? А якщо ти впадеш у річку й не зможеш плисти через залізо?

На мить він явно спантеличився, а тоді знизав плечима та обережно повернув ніж на землю.

— Слушно.

Вона витягнула з-за пояса власний клинок.

— Одного ножа цілком вистачить. Якщо знаєш, куди його встромляти. — Вона вгородила лезо в спину одному з плоскоголових і заходилася вирізати свою стрілу. — Що це взагалі за істоти?

Вона витягнула стрілу неушкодженою й чоботом перекотила плоскоголового на спину. Він витріщився на неї незрячими поросячими чорними очицями з-під низького плаского чола, оголивши у вишкірі повну кривавих зубів широку пащу.

— Вони страшніші навіть за тебе, біляче.

— Чудово. Вони шанка. Плоскоголові. Їх створив Канедіас.

— Створив?

Коли Ферро спробувала викрутити наступну стрілу, та зламалася.

— Так сказав Баяз. Як зброю для війни.

— Я думала, він загинув.

— Схоже, його зброя продовжила жити.

Той, якому вона поцілила в шию, упав на стрілу й поламав її біля наконечника. Тепер від неї не було жодної користі.

— Як людина може створити таку істоту?

— Думаєш, я можу відповісти? Вони приходили з-за моря щоліта, коли танув лід, і боротьба з ними завжди була морокою. Великою морокою.

Вона вирізала останню стрілу, закривавлену, проте цілу.

— Коли я був молодий, вони почали надходити дедалі частіше. Батько послав мене на південь, за гори, по підмогу в боротьбі з ними... — Він поступово замовк. — Що ж. Це довга історія. Зараз Високі долини кишать плоскоголовими.

— Байдуже, — пробурчала вона, підвелася та обережно повернула дві цілі стріли в сагайдак, — аби тільки вони дохнули.

— О, вони дохнуть. Та от біда: завжди знаходяться нові, яких треба вбивати. — Він несхвально дивився на трьох мертвих істот, сильно суплячись, із холодом в очах. — Тепер на північ від гір не зосталося нічого. Нічого й нікого.

Ферро це не надто цікавило.

— Нам треба йти.

— Усі возз’єдналися з землею, — пробурчав він так, наче вона нічого не сказала, водночас суплячись дедалі сильніше.

Вона стала просто перед ним.

— Ти мене чуєш? Я сказала: нам треба йти.

— Га?

Він трохи покліпав на неї, а тоді нахмурився. У нього під шкірою напружилися м’язи довкола щелепи, шрами розтягнулися й заворушилися, лице подалося вперед, а очі щезли в різкій тіні від світла вгорі.

— Гаразд. Ходімо.

Ферро похмуро глянула на нього, а тим часом із його волосся витекла на брудну щетинясту скроню цівка крові. Він уже не скидався на людину, якій вона б довірилася.

— Ти ж не збираєшся мене дивувати, біляче? Мені треба, щоб ти залишався холодним.

— Я холодний, — прошепотів він.

Лоґен був гарячий. Його шкіру під брудним одягом пощипувало. Він почувався дивно, відчував запаморочення, його голова була повна смороду шанка. Через їхній запах він ледве дихав. Зала неначе рухалася в нього під ногами, пересуваючись у нього на очах. Він скривився й зігнувся, тим часом як із його обличчя стікав піт і крапав на підлогу, що кренилася внизу.

Ферро прошепотіла йому щось, але він не міг зрозуміти її слів: вони відлунювали від стін і обтікали його лице, проте не сприймалися. Він кивнув і, махнувши їй рукою, поплентався далі ззаду. У залі ставало чимраз гарячіше, а розпливчастий камінь набув жовтогарячого сяйва. Лоґен врізався у спину Ферро й мало не впав, а тоді поповз уперед на забитих колінах, натужно дихаючи.

Далі була величезна печера. Посередині там здіймалися чотири стрункі колони, що тягнулися в мінливу пітьму далеко вгорі. Під ними палали багаття. Багато багать, що кидали білі відблиски на зболені очі Лоґена. Тріщало, тріскалось і плювалося димом вугілля. Здіймалися жалючими дощами іскри, підіймалася шипучими бризками пара. З тиглів крапало розплавлене залізо, що обсипало землю яскравими жаринками. Розтоплений метал тік борознами в підлозі, креслячи в чорному камені червоні, жовті та палючо-білі лінії.

Ця величезна зала була повна шанка, обдертих постатей, що ходили у кипучій пітьмі. Вони, особин із двадцять, а може, й більше, працювали з багаттями, міхами й тиглями, як люди. Лунав страшний гамір. Били молоти, дзенькали ковадла, бряжчав метал, плоскоголові пищали й верещали одне до одного. Під віддаленими стінами стояли темні стелажі, заставлені яскравою зброєю, сталь якої виблискувала всіма кольорами вогню та люті.

Лоґен кліпнув і витріщився на це, відчуваючи, як гупає біль у голові, як пульсує у його руці, як втискається йому в обличчя жар, думаючи, чи може він повірити власним очам. Можливо, вони зайшли в кузню пекла. Можливо, Ґлустрод усе-таки відчинив ворота під містом. Ворота до Потойбіччя, крізь які вони пройшли, геть не здогадуючись про це.

Він дихав швидко, уривчасто, не в змозі сповільнитись, і кожен його вдих був повен жалючого диму та смороду шанка. Очі в нього лізли з орбіт, горло палало, він не міг ковтнути. Він не знав точно, коли витягнув меч Творця, та тепер на його оголеному темному металі палахкотіло й мерехтіло жовтогаряче світло, а його правиця до болю міцно обхопила руків’я меча. Він не міг розтиснути пальці. Він витріщився на