Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

— Навіщо йому рушниці? — стурбовано запитав плантатор. — Без патронів вони не можуть стріляти. Поясніть йому, сер…

Я пояснив, але вождь не повірив. Він ще наполегливіше вимагав рушниці. Сміт мусить зараз же видати їх. Цю ж мить. Якщо ні, тубільці самі підуть і візьмуть. Знайдуть і патрони. В хатині Сміта все є.

Зрозумівши намір вождя, плантатор запротестував. Як сміє цей дикун вдиратися дорого житла! Сміт тепер син племені. Його житло священне і недоторкане! Вождь не має права заходити туди і тим більше ритися в його ящиках.

— Заступіться за мене, сер, — попросив мене Сміт. — Поясніть вождеві, що такий вчинок образливий. Він рівнозначний пограбуванню… — І, глянувши мені прямо в вічі, додав: — Чи й ви на його боці?

Я не відповів. У цю хвилину мене мучили найсуперечливіші думки. Японці намагатимуться окупувати острів і перетворити його на військово-морську базу, а жителів — на рабів. Це поза всяким сумнівом. Адже прибули вони з Японії не на прогулянку. Що мені робити? Битися разом з тубільцями проти нападників чи лишатися нейтральним, як Стерн. Один голос підказував, що моє місце серед захисників острова. Але інший — опирався і примушував мене замислитись. Пригадалася похила хатина в горах з заклеєними папером вікнами, гіллястий горіх… Мощеним двором проходить стара жінка… Вона в чорній хустці, очі сухі, сумні — багато, багато пролили сліз вони за вигнанцем-сином… Пригадався й батько — його я не міг уявити сумним, бо ніколи не бачив таким. На нещастя він дивився, як філософ, що знає ціну життя. Від природи веселий жартівник, батько зустрічав лихо з усмішкою і ні перед ким не схиляв голови. Пригадались і друзі, і велике місто біля підніжжя Вітоші, і Чорний Верх, з якого відкривається вся Софійська рівнина, а за нею на північ і на південь, на схід і на захід — високі гори й чудові долини, взимку вкриті глибокими заметами, а влітку — буйною зеленню… Пригадав усе й подумав: «Цей підводний човен — частина твого світу. Ці моряки відвезуть тебе в якесь місто, звідки ти зможеш повернутися на батьківщину. Інша нагода навряд чи буде…» Але перший голос одразу ж заперечив: «Цей човен належить колонізаторам. Вони послали його сіяти смерть. Самураї перетворять квітучий острів на справжнє пекло, поневолять плем'я, і за кілька десятків років від нього не лишиться й сліду. З ким ти, син хороброго й волелюбного болгарського народу? З колонізаторами чи тубільцями? З поневолювачами чи з борцями проти неволі? Ти ж нащадок Ботева і Левського — подумай добре!». Сміт перебив мої думки.

— Чому ви мовчите? — запитав він. — Невже ви допустите нікому не потрібне кровопролиття. Якщо тубільці чинитимуть опір, японці зметуть їх за якусь годину! Адже так, Стерн? — повернувся він до капітана. — Не можна допустити цього. Треба зустріти японців як рятівників. Чому ви не відповідаєте, Стерн? Може, й зараз скажете, що ви нейтральні?

Капітан, який досі замислено мовчав, раптом рішуче труснув головою і сказав:

— Зараз я не можу лишатися нейтральним! Японія — ворог Англії. Це вирішує все. Я англієць, тому битимуся, доки голова тримається на плечах. Так, битимусь! — повторив старий морський вовк. — Іду за рушницями. Патрони у зеленому ящику, так? Дайте мені ключ, сер!

Зараз він був невпізнанним: обличчя почервоніло від хвилювання, голубі очі блищали.

Сміт сторопів. Він сподівався від капітана підтримки й співчуття, а той, сповнений рішучості, вимагав у нього рушниці й ключі від ящика з патронами. Плантатор не чекав такої зради. Навіть я був здивований поведінкою Стерна. Раніше, під час наших постійних суперечок з Смітом, він завжди відмагався нейтралітетом і спокійно пихкав люлькою. А зараз раптом втрутився. І проти кого? Проти японців, од яких Сміт чекав порятунку…

— Чи ви це говорите, Стерн? — глухим голосом промовив Сміт.

— Я!

— Отже, ви будете битися на боці дикунів?

— Так!

— Але… це божевілля, Стерн!

— Божевілля? — підвищив голос капітан. — Ні, сер! Це найблагородніша справа, яка може випасти на долю чесної людини.

— Не кривіть душею, Стерн… Ви йдете проти власних інтересів.

— Я сказав своє рішення, і воно остаточне. Можу додати, що від дикунів я бачив тільки добро. Вони не зробили мені нічого поганого. А японці — вороги Англії. Ви хочете піти з ворогами тому, що це в ваших особистих інтересах. Але я не можу цього зробити. Я англієць і, передусім, чесна людина.

— Але це безумство! — повторив Сміт.

В його голосі бринів відчай. Він поперхнувся й закашлявся — мабуть, хотів ще щось додати, але втримався.

— Я сказав те, що хотів сказати, — твердо заявив капітан. — Який сенс повторюватись? Питаю вас знову: ви дасте ключа від зеленого ящика?

— Ні! — різко відвернув голову Сміт.

— Гаразд, я розіб'ю ящик! — Капітан вороже глянув на нього і попрямував до селища.

Вождь, який досі терпляче слухав їхню розмову, повторив, що коли цей пакегі не дасть рушниць добровільно, він візьме силою. Я заспокоїв його, що капітан принесе їх.

І справді, незабаром Стерн повернувся в супроводі п'яти тубільців, які несли рушниці і зелений ящик.

— Востаннє питаю вас: дасте ключ? — звернувся капітан до плантатора.

— Ні!

Одним ударом сокири Стерн розбив ящик. У ньому було повно патронів. Тубільці розхапали рушниці. Деякі з них стріляли раніше і мали певний досвід.

В цей час японці кинули якір, і гумові човни з озброєними моряками наближалися до берега.

Стрільці зайняли позиції за скелями і в прибережних кущах. Човни підійшли до берега. Матроси взяли автомати напоготів. Їх було десять душ — по п'ять у кожному човні. Між ними був один офіцер, який виділявся своєю формою. Справді, вони були дуже самовпевнені, збираючись з такими незначними силами висадитись на берег. Я наказав тубільцям не стріляти без моєї команди. А