Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

дуже принадна, але я справді хотіла служити Маклаєві задля його ідеалів і його справи, бути йому другом і його сподвижником.

Може, мої міркування видадуться занадто раціоналістичними і знайдуться люди, які скажуть, що мною керувала не справжня любов, а холодний розум. Що ж, був розум, але його породила любов. Чого варта любов, яка не дає коханому полегкості?

Мої рідні, батько з матір'ю, були проти цього шлюбу. Як усі наші друзі, вони ставилися до Маклая з дружнім співчуттям, але, знаючи стан його здоров'я і, незважаючи на дворянське звання, досить часту скруту у засобах до життя, не уявляли його в ролі мого чоловіка. Батько зрештою готовий був примиритися, проте ставив неодмінну умову, щоб Маклай прийняв британське підданство і постійним місцем проживання обрав Австралію… Багатьом тоді здавалося, що це умова — батьківська примха, однак насправді причина була інша.

Наша сім'я на той час вважалась однією з найбагатших в Австралії, але весь сімейний капітал батько вклав у нерухоме майно. Він був акціонером кількох промислових підприємств і, пішовши у відставку з державної служби, купив прибутковий маєток Кровеллі під Сіднеєм. Управляти цим складним господарством ніхто з нашої сім'ї, на думку батька, був не здатен. Конче потрібну заповзятливість він знаходив тільки в мене й хотів, щоб після його смерті я очолила сімейну фірму. Але, ставши дружиною російського дворянина, я автоматично втрачала британське підданство і, перебуваючи в Росії, ніяк не змогла б дбати про наші справи в Австралії. Тому батько вимагав від Маклая британського підданства не з примхи, а в інтересах усієї сім'ї. Маклай же вважав це неможливим і для російського дворянина навіть ганебним.

Через три роки, коли Маклай виконав усю програму із запланованих п'ятнадцять років тому подорожей і лишилося тільки опрацювати накопичений матеріал і підготувати до видання зібрання творів, ми все-таки одружились, відмовившись від будь-якої матеріальної допомоги з боку моїх батьків і моєї частини спадку. Згнітивши серце батько благословив нас, але зробив це під великим тиском нашого спільного друга Уїльяма Маклея.

1885 року у нас народився Олександр-Аллен, а ще через рік — Володимир-Нільс…»[68]

Уїльям Маклей, якого Маргарита Робертсон називає «нашим спільним другом», згадується в усіх книжках і статтях, присвячених життю та науковій діяльності Миклухо-Маклая. На жаль, тільки згадується. Як ніхто інший із зарубіжних друзів Маклая, він заслуговує на те, щоб про нього розповісти детальніше.

Це була, як говорили в Сіднеї, особистість у квадраті — сер Уїльям Маклей. Дуже багатий землевласник, великий фінансист, промисловець, незмінний депутат верхньої палати парламенту Нового Південного Уельсу (в Австралії вона відповідала англійській палаті лордів) і між іншим видатний вчений-ентомолог, що створив найкращий в Австралії зоологічний музей, до того ж (теж між іншим) талановитий поет. Поряд з енергійним, невеликим на зріст (1 метр 67 сантиметрів) Маклаєм, чия руда борода і завжди зосереджено мудрі прозоро-блакитні очі мало додавали йому статечності, він скидався на добродушного вайла — півтораста кілограмів ваги при зрості 185 сантиметрів. Такий собі флегматичний товстун, що ліниво перекочує в роті сигару і мріє про одне: за сніданням про обід, а в обід — про вечерю.

Він мав великий вплив в урядових колах і водночас був одним з найавторитетніших лідерів громадського руху, спрямованого проти уряду, писав фундаментальні наукові праці й складав блискучі балади, виховував купу своїх дітей і опікувався благодійницькими сирітськими закладами, однак, коли його питали, як йому вдається все це поєднувати, звідки в нього стільки часу, що він скрізь встигає та ще й ніколи не відмовляється йти на звані обіди й вечори, Маклей щиро дивувався:

— Біс його знає, практично я завжди вільний.

І, хоч як дивно, це була чистісінька правда. Така вже в нього була вдача. Нічим на світі всерйоз нібито не займався і, здавалося, вів спосіб життя ситого нероби, а проте…

Маклаєм, коли він прибув до Австралії і про нього з'явилися статті в місцевих газетах, сер Уїльям зацікавився тільки через його прізвище. Здивувався, що воно належало російському вченому, а звучало майже так само, як Маклей, різниця лише в одній літері. Цікаво. А коли сер Уїльям вважав щось цікавим, у нього відразу ж виникало непереборне бажання дізнатись про всі подробиці, навіть у ті священні пообідні години, коли він, поринувши у м'яке плюшеве крісло, розморено плямкав пухлими, рожевими, мов у дитини, губами, тимчасом як Еллі, його білява дочка-улюблениця, читала йому останні газетні новини.

— Та-а-ак, потішно, — не розплющуючи очей, сонно промовляв він і, раптом стрепенувшись, підхоплювався. — Боббі, Юджине, Енні, Барбаро, чорти б вас усіх ухопили, де ви там? Екіпаж!

Коли сер Уїльям розворушувався і починав діяти, перед ним розсипалися всі перешкоди.

На перших порах після приїзду в Австралію Маклай жив у будинку російського віце-консула Паулі, потім, щоб не завдавати клопоту господареві, переселився в маленький дешевий готель на околиці Сіднея. Тут його й розшукав Маклей. Упхався в номер, забувши, як це нерідко з ним траплялося, постукати і, звичайно ж, не згадавши, що треба вибачитись.

— Здрастуйте, я — Маклей! Х-ха, Маклей і Маклай, майже родичі. Ху, які нетрища! Знаменитий мандрівник, натураліст, великий Маклай — у такій норі. Ганьба, гань ба всій Австралії! Я, е-е… сказати б, теж натураліст… Маклей і Маклай, ха-ха!

З кузьками-павучками, яких вивчають ентомологи, Маклай діла не мав (згодом від сера Уїльяма він усе-таки перейнявся ними) і в Сіднеї перебував зовсім недавно, тому прізвище Маклей йому нічого не говорило й ніякого враження на нього не справило. Приголомшений такими несподіваними відвідинами, він розгубився. Адже це були не джунглі — цивілізоване місто.

— Даруйте, чим можу служити?

— Нора, кажу, тут, нетрища! Ганьба всій Австралії. — Перебігаючи очима по вицвілих, засиджених мухами шпалерах, по облупленій, з наростами сирості стелі, по заставленій сумками-саквояжами давно не фарбованій підлозі, він ніби накачував себе гнівом і раптом вибухнув: —Чорт знає що, якесь щуряче стійло!

— Цілком можливо, та все-таки у чім річ?

— Ха, можливо! Хіба ви не бачите самі… Цього пройду, цього, з дозволу