Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Олафе, думаю… Потрапили ми з тобою в дурне становище. Сидіти тут і дивитись на те, як вони палитимуть Хауген, ми не можемо. Кинути людей проти паліїв — значить підставити їх під вогонь підводного човна, всіх його вогневих засобів. Як тільки хтось із нас рушить у бік Хаугена, його негайно викриє прожектор, і тоді все пропало… Загинуть наші склади, загинуть люди.

— Ми всі загинемо, якщо дамо можливість цим гадам спалити Хауген!

— Що пропонуєш?

— Я пропоную… Дай мені людей. Я спробую пробитися в Хауген, і…

— Ти не зможеш цього зробити.

— Чому?

— Не встигнеш. Дивись, вони вже збираються на краю тераси. За хвилину-другу спустяться на лід і рушать на Хаугеи.

— Я встигну.

— Тоді пробуй, але тільки так, щоб з човна вас помітили як можна пізніше.

— Зрозумів! Встигну!.. — Олаф злетів з горища. Його кроки лунко прокотилися порожнім вугільним складом і пропали.

— Не встигне… А раптом?.. Довше б вони затримались там, на краю тераси.

Люнд помітив, що розмовляє сам з собою, і замовк. «А коли відволікти увагу тих, що на човні, прикувати її до себе, тоді Олаф, мабуть-таки, встигне добігти до Хаугена і зустріне там паліїв. Ні, вони не повинні до часу знати, що ми тут у засаді. Аби лиш Олаф не виказав себе, тільки б їх не помітили…»

Командир загону уважно роздивлявся ту частину пірса, де лежала в засаді друга десятка, але там не помітно жодного руху. «Вже час Олафові зняти людей! Чого він копається? Передумав, чи що?»

В цей час Уве Люнд помітив тих, що бігли у напрямку Хаугена. Криючись за будівлями, бійці поминули невеличку площу в центрі селища, на якій стояла єдина в Лонгірі камінна будова — кірха. Олаф не гаяв часу. «Як вони, чорти, зуміли з порту непоміченими вислизнути? — Люнд відчув приплив сил. — Коли так побіжать і далі, перехватять паліїв. Аби лиш не піймав їх прожектор. Спіймає — кінець! На човні гармата, крупнокаліберні кулемети. Як би його вимкнути, цей чортів прожектор?»

— Артуре! — покликав Люнд у темряву складу.

— Я тут, чіф! — виринув з-під сходів ад'ютант.

— Ось що… Треба погасити прожектор.

— Зрозумів, чіф!

— Зможеш?

— Спробую, — Артур кинувся до сходів.

— Зажди! Візьми кулемет, — Люнд передав ад'ютанту трофейний «льюїс». — Підлізь якомога ближче і вирубай його, та тільки щоб напевне. А то переб'ють усіх наших по дорозі на Хауген.

Артур розтанув у темряві. Командир загону дочекався, поки той спуститься з пірса, а потім і сам не витримав, кинувся донизу. Перебігаючи від одного прикриття до іншого, дістаної до кулеметного гнізда. Звідти добре було видно все льодове поле до самого човна, на якому вже розчехлили носову гармату і турель крупнокаліберних кулеметів. «Навіщо це вони? Чи, може, що відчули?»

Промінь прожектора все ще був прикутий до тераси Свердрюпбюена, на краю якої зібрались зараз усі сімнадцять паліїв-десантників. Ось один із них помахав запаленим факелом, подаючи сигнал на човен. І тут промінь злетів на лід і посунув у бік Хаугена. У Люнда завмерло серце. Що трохи і вирво з темряви бійців Олафа. Однак промінь лиш торкнувся нижнім краєчком колеса ближчих до затоки будівель, паче показуючи довгим, блідим перстом на нову жертву, і повернув назад до десантників. З криками і улюлюканням вони один за одним покотили од палаючого селища вниз. Дочекались, поки спуститься офіцер з факелом у руці, і рушили крижаним полем на Хауген. Прожектор весь час супроводжував їх, висвітлюючи дорогу. Та його допомога швидко виявилась не потрібною: на терасі Свердрюпбюена розгорялося велетенське вогнище. Вітру не було, і полум'я піднімалось до неба, освітлюючи розпадок, гори, бухту і все навкруг яскравим мерехтливим світлом.

Уве Люнд прикипів до бінокля. Зараз більш за все він тривожився за Артура. Бачив: хлопчина повзе до човна і вже ніяк не можна його зупинити, не дивлячись на те, що тепер гасити прожектор вже не було потреби.

На палубі човна стояли підводники і солдати. Розмовляли, показували руками у бік палаючого селища, присідали, пританцьовували, розминаючи ноги. Це був новий загін, який, з усього видно, готувався до висадки на берег, для того, щоб запалити і Старий порт. Вони виносили з собою на палубу каністри з бензином і вже збирались спускатися на лід. Винесли мостки, кинули їх з палуби на край крижаного припаю, і висадка почалась.

Уве Люнд дивувався витримці свого ад'ютанта. Артур не стріляв. Він підповз уже зовсім близько до човна, лежав за торосом і чекав.

Висадкою командував високий, могутньої будови боцман. Він підганяв солдат, покрикував на матросів і, віддавши честь Мюллеру, що з'явився в командирському люці, першим збіг на лід. У цей час з боку Хаугена почулась стрілянина. Німці спочатку не звернули на неї уваги, та коли в глибині бухти звилась червона ракета — забігали. Мюллер подав знак артилеристам, і ті в одну мить приготувались до стрільби. Білий промінь метнувся у бік правого берега, і в цей момент застрекотав кулемет Артура. Прожектор погас. Солдати, що висадились на лід, залягли і відкрили пальбу. Раптом гримнув гарматний постріл. Вибух першого ж снаряда обірвав стрекотання «льюїса». Вибухова хвиля відкинула тіло Артура у бік від тороса, за яким він ховався.

До мертвого хлопчини підійшов боцман. Підійшов, не ховаючись, у повний зріст. Чи то демонстрував перед Мюллером свою безстрашність, а чи давав зрозуміти решті, хто висадився на лід, що небезпеки нема, що хлопчина-кулеметник один. Уве Люнд стиснув ложе свого кулемета, притиснувся до нього щокою. Довготелеса постать боцмана танцювала у нього на мушці, варто було лише натиснути спусковий крючок. «Ні, життя Артура коштуватиме їм дорожче! Вони заплатять… Дорого заплатять за тебе, хлопчику!»

Боцман повів свою групу до пірса. Йшли обережно. Знали: на березі затаїлась небезпека. Про те, що ця небезпека так близько, мабуть, не здогадувались.