Кірстен Бойє - Медлевінґери

— У мене нема мільйона, — сказав Йоганнес.

— Ну, добре, тоді не закладаємося, — відказала Ліна. — Якщо хочеш, можеш трохи покермувати. Я припильную.

Йоганнес міцно схопив штурвал і відчув під пальцями силу баркаса, який повільно, наче проти своєї волі реагував на рухи штурвала. «Я — шкіпер! — радісно подумав він і майже забув, куди і навіщо вони пливуть. — Я буду шкіпером. На великій посудині».

І тут він знову згадав про Брітту.

Коли за Ліною і Йоганнесом зачинилися двері, Антак підвів погляд.

— Торіле! — прошепотів він. — Я не знаю, що я… я б радо…

Торіл відвернувся.

— Я ж не знав, що золотяр, якого шукають, — це ти! — благально промовив Антак. — Упродовж останніх місяців я намагався все владнати! Торіле! Подивися на мене!

— А якби то був хтось інший, чим це було би краще? — запитав Торіл, не тямлячи себе від гніву. — Ти віддав би його Каїнові без жалю, аби отримати все, чим володіють люди!

— Годі, годі, Торіле! — заспокоював його Ведур. — Ти ж сам знаєш, як то, коли вперше потрапляєш до їхнього світу. Це багатство! Цей комфорт! Усі ці речі, про які ми ніколи й не мріяли! Тільки не кажи, що ти не мрієш хоч щось узяти з собою.

— Зорову скриньку! — захоплено сказала Моа. — Ведуре, якщо, коли ми повернемося у край, тобі вдасться запустити її за допомогою твоєї машини для сили струмів, то тебе всі полюблять!

Ведур задумливо похитав головою.

— Ну, через зорову скриньку я могла б, напевно, трішечки зрозуміти Антака… — повільно промовила Моа. — Ні, все-таки ні. Чи, може, так?..

— Я сам себе не розумію! — вигукнув Антак. — Після всього, що ми пережили і що я тепер знаю, я більше не розумію сам себе! Я ж ніколи не замислювався, що буде потім! Я переконав себе, що Каїн гарно поводитиметься із золотярем! Я сказав собі, що для краю було би щастям володіти винаходами людей! — Він помовчав. — Мені страшенно соромно, — тихо сказав він. — І я не знаю, як жити далі, якщо ми не приборкаємо Каїна, якщо він погрожуватиме нашому краю, якщо забере в мене Торіла, якщо не звільнить матір хлопчика… — Антак схлипнув.

— Ну, ну, ну! — сказав Ведур і зніяковіло прокашлявся. — Надіймося тепер, що все буде добре. Поміркуймо, як упіймати Каїна, коли він прийде сюди. Хай там як, а нас п'ятеро, навіть якщо він і більший.

— Нагнися! — крикнула Ліна, різко повернувши штурвал ліворуч. І сама втягнула голову. — Мені здається, це він!

Йоганнес почув звук мотора. Якийсь човен плавно минав їх з правого борту.

— Чому ми зустрічаємося з ним тільки тепер, якщо ти мала рацію і він завіз Брітту на острів! — сказав він, обережно виглядаючи крізь носову шибу. — Він давно мав би бути мало не вдома. — Моторний човен зник за кормою зі шлейфом піни.

— І гадки не маю! — сказала Ліна. — Але чим пізніше, тим краще, правда? Ми зійдемо на берег із південного боку, там спокійніше. Однак причалити ми не зможемо, а садити «Корделію» на мілину я не хочу. Тому станемо на якір.

Ліна потягнула важіль до себе. Човен зупинився.

— Плавати вмієш? — запитала вона.

— У квітні? — скрикнув Йоганнес.

Дівчина зверхньо форкнула.

— Тут максимум п’ятдесят метрів, — сказала вона. — То умієш чи ні?

— Ми ж разом ходили на плавання, ти, забудько! — відповів Йоганнес. — І пірнаю я краще за тебе!

Ліна вдала, ніби не почула.

— Бери штурвал, — звеліла вона. — А я викину якір.

Потім вони роздяглися. Сонце стояло вже низько, десь над Північним морем. Вийшовши на палубу, Йоганнес здригнувся від холоду.

— Швидко! — сказав він.

— Добре тобі! — сказала Ліна. — Для хлопця це нічого — отак просто в трусах, а для мене… — Вона зітхнула. Футболку я залишу! — сказала вона. — І не підглядати.

Йоганнес постукав себе по чолі.

— Нема мені зараз про що думати! — сказав він, обережно злізаючи у воду мотузяною драбиною, яку Ліна залишила на поручнях, щоб потім повернутися нею назад на баркас. — Бррр! Вода крижана!

Ліна спустилася за ним без жодного слова. Далеко плисти не довелося: під ногами вже було дно.

— Сподіваємося, що ніхто не дивиться у підзорну трубу! — сказала Ліна.

— Страшно! — признався Йоганнес, чалапаючи до берега.

Дно було мулисте, і в деяких місцях Йоганнесові, щоб пройти, треба було відхиляти очерет. По шкірі стікали краплі води, зуби цокотіли. Він підбіг до лісу, який буйно ріс за кілька кроків від берега, такий дикий і самітний, ніби зовсім поряд і не було великого міста зі сотнями тисяч людей.