Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Тимофій, міцно зв’язаний, напружено розмірковував над словами Володковича. Він не хотів йому вірити, але, обдумуючи те, що трапилося, зрозумів, що оглушити його міг лише Матвій. Та і звідки поляки могли дізнатися його прізвисько і справжнє ім’я? Навіть багато його товаришів не знали, що він шляхтич. Отже, йому сказали правду. «Але чому Матвій мене зрадив? За що? Що я йому зробив?» — промайнуло в козака в думках.

— Послухай, друже, — звернувся він до одного із жовнірів, які охороняли його, — до кого саме я потрапив у полон?

— До князя Вишневецького, — безпристрасно відповів йому солдат.

Тимофій зрозумів, що живим із табору Вишневецького він не вийде. А ще, що смерть його буде дуже довга й болісна — Скажений Ярема, який люто ненавидів козаків, навряд чи буде з ним таким люб’язним чи милосердним, щоби просто вбити.

Згодом хлопця привели до самого князя. Ярема уважно оглянув свого бранця. Навіть підняв схилене обличчя за підборіддя, щоби краще роздивитися. «А він схожий на свого брата. Дуже схожий, — подумав Вишневецький. — Було б непогано надіслати цьому Клесінському голову його молодшого брата. Але навіщо він сам видав його мені? Навіщо йому знадобилося відправляти до мене свого рідного брата, якщо він добре знав, що я його не пожалію? Щось тут нечисто!»

— Пане Клесінський! Дуже, дуже радий бачити тебе, хоча й не мав честі знати тебе раніше, — ввічливо сказав князь, усміхаючись. — Мені доповіли, що тебе до мене прислав твій рідний братик. Чи так це?

— Так, — безпристрасно відповів Тимофій і гірко подумав: «Безглуздо приховувати правду. Матвій сам розповів їм про те, що ми брати».

— Ти брешеш мені! Ти не його молодший брат! — насупившись, відповів Вишневецький. — Ніколи не повірю, що така людина, як Матвій Клесінський, міг зрадити рідного брата.

— Це твоє діло, князю, вірити чи не вірити мені. Однак це правда, — коротко відповів полонений, вочевидь, сам пригнічений цією обставиною.

— Ну, якщо це правда, тоді розкажи мені, чому він тебе зрадив.

— Якби я ще сам знав — чому, то, можливо, і розповів би твоїй княжій милості, — відповів Тимофій.

— Ти знаєш! Добре знаєш! Це воєнна хитрість козаків! Чи не так? — усміхнувся Ярема.

— Якби це була воєнна хитрість, то твої люди схопили б мене випадково. Випадково на їхню думку. А так, ти сам бачиш, як я потрапив до тебе. Та й у чому сенс цієї хитрості? Яка в ній користь? — ввічливо, але холодно і зневажливо відповів Тимофій.

Ввічливість бранця не залишилася непоміченою Вишневецьким — це навіть сподобалося йому. За манерою Тимофія поводитися, відповідати він переконався, що перед ним дійсно не простий козак, а людина шляхетного походження. Але цікавість князя була збуджена до межі, і він вирішив неодмінно дізнатися правду.

— І знову ти мені брешеш! Я накажу поговорити з тобою серйозно. Від душі! Спочатку я звелю здирати з тебе шкіру. Потроху. Невеликими клаптиками. Потім висвердлити тобі очі. Шкода, бо вони в тебе гарні. Сині, що волошки! Ну а далі ми подивимося, чим тебе ще пригостити — розпеченим залізом чи батогом по тілу зі здертою шкірою, — із сатанинською посмішкою промовив Вишневецький. — Ти мені все розкажеш, мій друже.

— Для мене честь бути гостем такого гостинного та щедрого хазяїна, як твоя княжа милість. Але було б непогано, якби понад цього обіцяного частування ти пригостив мене ще й витриманим медом, — спокійно і ввічливо, ледь усміхнувшись, відповів Тимофій, немов говорив із князем не у військовому таборі, де він був бранцем, а в парадній залі його замку.

Насправді за всієї своєї хоробрості та відваги Тимофієві стало страшно. Він усвідомлював, що йому доведеться пережити всі ці тортури, витримати їх, а наприкінці зустріти смерть, довгоочікувану після нелюдських мук. Але інстинкт самозбереження перед нестерпним фізичним болем наполегливо брав своє, стискав серце жахом, прагнув придушити силу волі та присутність духу. І бідолашний Тимофій зробив над собою неймовірне зусилля, щоби не видати свого страху й не вкрити себе ганьбою. «Господи, дай мені сил!» — подумав він.

— О, я бачу це у вас родинна риса — гострий язик! — з насмішкою промовив Вишневецький. Він уважно стежив за виразом обличчя свого бранця і з задоволенням помітив, що той чудово володіє собою й не видає свого страху, не висловлює йому ані образ, ані презирства, не корчить із себе відчайдуха, а сприймає все з гідністю. «Та була б хоч половина цього п’яного стада в нашому війську така само мужня, як цей русин, то ми давно розбили б Хмельницького!» — із жалем подумав Ярема, а вголос сказав: — Поки приберіть цього русина й ретельно його стережіть.

Коли бранця повели, то князь додав: «Поводьтеся з ним добре і з повагою, тому що він шляхтич. Але пильнуйте його, як зіницю мого ока! Я пізніше вирішу його долю».

Щоби зберегти Тимофія — нову зіницю княжого ока, — жовніри закували його в ланцюги. Сидячи в окремому наметі на самоті, козак обмірковував своє становище. У тому, що нелюд Вишневецький неодмінно закатує його та вб’є, Тимофій не сумнівався — лише молив Бога про те, щоби йому вистачило сил і мужності гідно перенести всі муки. Розповідати що-небудь про своїх товаришів він не збирався навіть під тортурами. Але не менше за думки про тортури терзали нещасного Тимофія й думки про те, чому його зрадив рідний брат. Він перебирав у пам’яті всі можливі варіанти, усі можливі й неможливі причини цього вчинку, але ніяк не міг збагнути чому. Йому й на гадку не спало, що рідний брат прирік його на загибель заради володіння його коханою.

А Ярема Вишневецький сидів у своєму розкішному наметі та обмірковував розмову з Тимофієм. Жорстокий князь зрозумів, що його бранець дійсно й сам не знає причин того, чому його видав ворогам старший брат. Те, що Тимофій був сотником Війська Запорізького, Вишневецького мало хвилювало. От якби він командував посполитим рушенням, то