Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

ми ж велика нація. Національна ідея живе і перемагає, коли в системі цінностей кожної особистості нація складає абсолют (як у марксистів — клас).

Цементуючою основою нації може бути і матеріальна ідея (скажімо, земля обітована, життєвий простір), але вона повинна пронизати дуті людей, освятитись їхньою релігією, мораллю.

Складність у тому, що ідея може бути реальною і ефемерною, моральною і не дуже, національно-егоїстичною і гуманною в загальнолюдському розумінні, може «вести до Храму» і відводити від нього. Вона може бути органічно притаманною нації, становити її серцевину, а може виступити як «запаморочення» — тимчасове засліплення мас брехливою, але вміло організованою пропагандою.

«Нормальна» ідея для одного народу може дивно виглядати для іншого. Приклад: ісламський фундаменталізм з його «гарантованим» раєм кожному, кого уразила кривава смерть у боротьбі за батьківщину.

Насправді ж національна ідея — це щось достатньо стійке, таке, що віками, тисячоліттями таїться в архетипі (підсвідомості) народу, його глибокій пам'яті, у мрії, як кажуть, у його крові. І раптом у певні (критичні) моменти вихлюпується назовні — переходить у свідомість, логіку вчинків і робить народ одержимим, готовим на будь-які жертви. Мрія втілюється в програму і гасло боротьби. Поки жива мрія — жива нація. Можна втратити державність, територію, навіть багато в чому мову і культуру і відродитися, повернути все з лишком, якщо… не втрачена мрія, яка послана з неба «і мертвим, і живим, і ненарожденним…» (Т. Шевченко).

Водночас національна ідея — не застиглий шаблон на всі часи. Ми відкинули назву «українофіли», а звалися просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства». У цих словах Лесі Українки проглядає динамічний підхід подвижників української ідеї.

У листопаді 1995 року на Конгресі української інтелігенції практично кожен оратор вів мову про національну ідею. Але, Боже мій, яка розбіжність панувала в словесних вправах! Відчувалось, що вони всі мають на увазі одне й те ж, «чують» серцем, підсвідомістю, а ось як це позначити… І лише один промовець акцентував на піднесених, доленосних аспектах української ідеї, відштовхуючись від Святого Письма.

Цікава ситуація: справжньої російської історії до цього часу не було і ще немає (існуюча вимагає переробки, оскільки в ній усе «підніжжя» українське), а ось російська ідея була чітко сформульована ще за Івана ІІІ. «Два Рима пали, третий — Московское царство — стоит, а четвертому не бывать», — такий амбітний принцип зберігався, по суті, до Жовтневого перевороту 1917-го. Зберігалися три його «кити»: самодержавність, православ'я, народність. І не тільки зберігались, а й реалізовувалися (інакше Україна не стала б Малоросією). Після загибелі в 1453 році Візантії, коли під ударами турків-сельджуків упав Константинополь і назавжди рухнула 1000-літня Східна Римська імперія, Московія залишилась єдиним православним царством, а невдовзі і найбільшою силою в слов'янському світі (потім підім'яла його під себе).

Що ж стосується української історії, то вона — слабка, неповна, тендещнйна, але — є. Маємо на увазі праці не тільки істориків діаспори (І. Лисяка-Рудницького, О. Субтельного, Н. Полонської-Василенко), але й написані в Україні до революції (М. Грушевським, М. Аркасом, О. Єфименко) і в останні роки [Див.: Брайчевський М. Вступ до історичної науки.—К., 1995; Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. В. Україна від найдавніших часів до сьогодення. — К., 1995; Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія.—К., 1995,1996. — Ч. 1–2; Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України.—К., 1996 та ін]. А ось української ідеї у чіткому і повному визначенні ще немає. Те, що зробили у цьому напрямі вже нами згадувані великі українці — подвижники національної ідеї, зіграло велику роль у становленні самосвідомості народу, його боротьбі за незалежність. Але цього мало, треба йти далі.

Філософія української ідеї бере початок з Кирило-Мефодіївського товариства — від П. Куліша і Т. Шевченка. Як справедливо підкреслював М. Хвильовий: «Ми ведемо свій родовід від Куліша». Сила цієї «української» філософії була, по-перше, в конструктивному націоналізмі, по-друге, в слов'янському братерстві, Це вже потім Росія заговорила про братів-слов'ян і кинула кінноту Скобелева на Балкани. Сама ж ідея слов'янського братерства зародилася в Україні і була викладена в Маніфесті Кирило-Мефодіївського товариства.

Важливим складником української ідеї є ідея конструктивного націоналізму. Європа від неї відмовилась у другій половині XIX століття. Такі корифеї соціології, як Г. Гоббс, К. Маркс, М. Вебер, вважали націоналізм «неповноцінною і непридатною для Європи доктриною». А Маркс пішов далі — замінив націоналізм пролетарським інтернаціоналізмом («У пролетарів немає батьківщини!»). Більшовики «доопрацювали» ідею інтернаціоналізму. За їх доктриною, «світ ділиться не на народи, а на класи».

Чому в Радянському Союзі численні криваві справи були пов'язані саме з «українським буржуазним націоналізмом»? Чому ніхто не говорив про білоруський, узбецький чи вірменський буржуазний націоналізм? Тому, що конструктивний націоналізм — елемент великої української мрії, те, що робить (і ще зробить) наш народ великим, те, що в сиву давнину змусило біблійних пророків позначити Україну серед історичних націй минулого і майбутнього [Ми говоримо про конструктивний український націоналізм з його величчю, широтою, самоповагою і повагою до національних почуттів інших народів, а не про «донцовщину» (крайній націоналізм)].

Наприкінці XIX століття рух за реалізацію української ідеї особливої сили набуває у західних областях України, що перебували у складі Австро-Угорщини. Почався «львівський період визвольного руху», духовним центром української нації фактично став Львів. А в цілому Галичина — знову Галичина! — зробилася світочем національної ідеї. Гасла Кирило-Мефодіївського товариства підхопила «Молода Україна» [Щомісячний молодіжний журнал. Виходив у Львові у 1900–1903 роках]. Іван Франко та інші інтелігенти «австрійської України» піднесли прапор конструктивного націоналізму — прапор незалежності.

Але все-таки у чому слабкість української ідеології тієї доби? Точніше, у якому напрямі її потрібно доопрацювати, враховуючи абсолютно нові умови, що виникли у всьому світі, в Росії і в самій Україні? Що потрібно робити сучасним однодумцям Куліша, Франка, Драгоманова, Грушевського, Єфремова?

По-перше, великі українці-мислителі, про яких ішла мова, були дітьми свого часу. А у тогочасній науці домінував історичний матеріалізм. Ми не хочемо сказати, що Франко чи Леся Українка були матеріалістами і ледве не пролетарськими революціонерами-марксистами, якими вважали їх ще зовсім недавно. Але всі вони, включаючи і Липинського, і навіть Донцова, творили в умовах матеріалізму, а Святе Письмо вважали просто вигадкою.

По-друге, ідея української державності не могла набути своєї завершеності в період, коли наші землі були південно-західним краєм Росії. За таких умов говорити про Українську державу, її функції було просто неактуально. «Доб'ємося незалежності, державної самостійності, а там видно буде, не пропадемо!» — ось установка тогочасної національної інтелігенції України, і це природно.

Сьогодні