Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— Покличте Дарунка, — сказав Розвіяр. — Нехай подивиться на цю красу.

Яска мовчала, закинувши голову, дивлячись у призахідне небо.

— Ти певен, що це безпечно? — тихо спитав Лукс.

— Це цілком безпечно, — глибоким голосом озвалась Яска, і досі дивлячись у небо. — Слухайте.

До «Крилами», яка наближалась до міста, донеслись ніжні звуки струн.

* * *

Розвіявся серпанок, оголюючи берегову лінію, і виявилось, що піднесене місто таки стоїть на землі. Там, де в прибережній смузі Фер тулились одна до одної брудні комори, височіли гори бочок і ящиків, смерділи звалища й петлювали припортові вулички, жителі Мірте облаштували біло-рожеві мармурові набережні та зелені парки, що збігали просто до води.

Шлюпка, обійшовши під-адміральський корабель, наближалась до Причальних Сходів — парадної брами міста. «Крилама» й «Пузань» залишилися в гавані, над їхніми трубами потихеньку курився дим. Смужка води між сходами й шлюпкою ставала все вужчою, все тоншою. Море дихало, підіймаючи й опускаючи човен, збираючись угору на дві сходинки — й стікаючи струменями. На воді та мармурі блищало призахідне сонце.

Звук моря, легенький подих вітру та голос струн. Розвіяр дивився, як наближаються сходи, й безгучно ворушив губами.

— Що ти говориш? — різкувато спитала Яска.

— «Ані ногою… гекса не опоганить Мірте, ані диханням, ані доторком…» — він дивно всміхнувся.

На східцях сходів стояли люди, одягнені в чорне. Усього людей десять або дванадцять. Матроси спустили весла, уповільнюючи рух. Човен спинився біля причального кільця, і на борт його ліг трап зі світлого дерева. Зустрічальники не підіймали очей.

— Ти підеш? — невпевнено спитав Лукс.

Розвіяр піднявся на трап. П’ять кроків, шостий; він ступив на Причальні Сходи.

Він стояв на березі Мірте. Ось і все.

Музика стала гучнішою. Чорні люди стояли тісною групою: пригнічені горем старі, що з останніх сил зберігали гідність. Розвіяр не одразу впізнав серед них під-адмірала: золоте волосся його тепер було геть білим.

— Ми члени Ради Гідних, — безбарвним голосом сказав високий, заввишки з Розвіяра, Золотий. — Твої вимоги виконано. Хочеш чого-небудь ще?

— Багато років тому мені відмовили в праві відвідати Мірте. — Розвіяр потягнувся, з насолодою відчуваючи, яка надійна земля під ногами. — Тепер я маю право сподіватись на гостинність: стіл, дах над головою, радість, музика. Я хочу, щоб піднесене місто стало рідним для бідного, рано осиротілого гекса.

Жоден із Гідних не міг витримати його погляду. Розвіяр знав і бачив, що робилося в їхніх душах, навіть коли вони намагалися сховати від нього обличчя.

— Можливо, я захочу поговорити з кожним із вас дружньо, довірчо — потім, коли відпочину й розважусь. Мої кораблі залишаться в гавані: постарайтесь, щоб безглузда вихватка якого-небудь зрадника не зіпсувала вам життя, Гідні. Стріляти в мене значить убивати Мірте. Намагатись мене отруїти — значить губити піднесене місто… Тепер ходімо. Я хочу поглянути, як живуть у Мірте почесні гості.

* * *

Білі вулички порту були прикрашені статуями, що зображали моряків, рибалок і воїнів, плечистих, оголених до пояса. Розвіяр ступав, дихаючи на повні груди й дивлячись у різні боки. Уздовж вулиць стояли, загорнувшись у чорне, мовчазні люди — переважно жінки та підлітки. То наближаючись, то віддаляючись, гучали струни.

— Розкажіть мені про порт, Галагаре. Будь-який патріот стільки знає історій про рідне місто, що чужинцеві й вві сні не насниться… Прикро йти цими вулицями й не чути про них путящої розповіді.

— Я не розповідач, — уривисто сказав під-адмірал. — Я вояк.

— Шкода. — Розвіяр лагідно всміхнувся. — Панове, хто розповість цікавому гекса про постання порту Мірте?

Гідні мовчали.

Розвіяр спинився. Поряд спинилися Яска, Лукс, Тарі-Колесо і півдесятка його довірених бійців.

— Ніхто не розповість? Можливо, ви погано знаєте історію рідного міста?

Чоловік, що держався осторонь від основної групи Гідних, був страшно напружений. У рукаві в нього ховався, напевно, стилет — Розвіяр побачив це в його трохи скутій позі. Ясчині ніздрі здригнулись. Випереджаючи її слова, Розвіяр поклав руку на її плече:

— «Порт побудовано з мармуру, добутого на Золотій горі, єдиного в світі родовища, яке дає такий міцний, такий красивий камінь. Сонячні вулиці його чергуються з затіненими: від Причальних Сходів до майдану перед Палацом Гідних можна пройти вздовж залитих світлом балюстрад, а можна — ховаючись від спекоти під арками з переплетених квітів і ліан. Кожна з п’яти тисяч статуй, установлених у порту, має свою легенду й призначення…»

Він роззирнувся, милуючись їхніми витягнутими зі здивування обличчями.

— Я люблю Мірте, панове Гідні, і прочитав усі книги про нього, які тільки зміг дістати… Що ж ви мовчите, панове? Ходімо далі, я розчарований вашою гостинністю. До речі: як давно востаннє на прекрасних майданах Мірте відбувалися прилюдні страти?

* * *

Чоловіки й жінки в чорному дивилися на нього з вікон, з тротуарів, з мостів. Він ішов неквапно, часто зупиняючись, і Гідні мали зупинятись теж. Він милувався грою світла на бірюзових і срібних мостах, задирав голову, щоб роздивитись у височині золоті шпилі. Мірте квітнув, і сідало сонце, і запалювались перші ліхтарі — уздовж мостів розтягались їхні перлово-білі, зеленувато-голубі, тепло-оранжеві низки.

Розвіяр вийшов на майдан перед Палацом Гідних, коли осяявся фонтан у центрі його. Фонтан зображав Мірте в мініатюрі з усіма вежами та вогнями. Блискотіла зсередини вода, підсвічена великими світляками, і струмені води перемигувались кольоровими іскрами.

— Красиво, — сказав Лукс, який з моменту висадки не мовив ні слова.

— Я втомився, — повідомив Розвіяр. — Де мої апартаменти?

* * *

Прощаючись із Гідними, він несподівано взяв за лікоть чоловіка зі стилетом. Відчув камінні, зсудомлені м’язи під рукавом оксамитової куртки.

— Ласкавий друже, осиротілий у дитинстві гекса хоче з вами поговорити просто зараз. Панове, члени Ради, ви не заперечите, якщо я затримаю ненадовго пана… як вас звати?

— Гідний Ілімар — член ради, — швидко повідомив високий Золотий, що першим заговорив на Сходах. Чоловік зі стилетом не рухався, ніби цілком перетворившись на кістку.

— Чудово. — Розвіяр кивнув Ясці. — Ходімо зі мною.

Утрьох вони ввійшли в кімнату Палацу, обставлену без показної пишноти, але з дивовижним смаком. Яска причинила високі різьблені двері. Посеред кімнати сяяв вогнями накритий стіл — Мірте традиційно славився рибними стравами. На столі височів маленький замок, цілком вилитий з льоду, підсвічений зсередини вогниками свічок; його стіни, схили дахів і вежі вивершувались молюсками, великими та малими, рожевими й білими. На крижаний шпиль над головною будівлею нанизано восьминога з ретельно викладеними щупальцями. Навколо замку тяглися сім ровів, де пузирилися сім різних соусів.

Розвіяр скинув на стіл байдужим оком, пройшовся по кімнаті, вивчаючи камін, крісла, підлогу