Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

бідну хату і хвору дівчинку, то її пойняв великий жаль, – і почала вона пестити дівчинку і розважати її.

І побачила дівчинка багато світла, і почула багато звуків, і зраділа, і засміялася, і згадала ім'я ангела, і вголос вимовила його.

І тоді згадала царівна своє ім'я, і навіщо її посилали на землю, і радісно повернулася додому.

І дівчинка видужала, і царівна вийшла за Максиміліана заміж, і свій час, поживши досить на землі, повернулася до вічного Бога.

Володимир Даль

Казка про баранів

(Східна казка)

Каліф сидів одного разу, як сидять каліфи, на парчі або оксамиті, підібгавши ноги, розвалившись на подушках, з бурштином у зубах; довгий чубук, як лежак, прокладений від комина печі до челюсті в трубу, простягнувся, кинутий недбало поперек парчі, атласу та оксамиту, аж до золотого підноса на гарних ніжках, з бірюзою та яхонтами, на якому лежала червона глиняна люлька, із золотими по краях стрілками, з кучерявими квіточками й обідочками. Підлога з білого мармуру; невеликий сріблястий водограй посередині; заколисливий одноманітний гомін струменя, що здіймався і падав, здавалося, турботливо услуговував каліфові, наспівуючи йому: на добраніч.

Але каліфові не спалося: заклопотаний загальним благом, спокоєм і щастям народу, він пускав клубки диму то в вуса, то в бороду і супив брови.

Ніч настала. Каліф тихо мовив: «Мелеку»! – і догідливий Мелек постав перед ним, схиливши голову, поклавши праву руку свою на груди.

Каліф, мовчки і не опускаючи люльки, подав пальцем ледве помітний знак, і Мелек стояв уже перед повелителем своїм з величезним плащем з простої коричневої тканини і з білою чалмою, без жодних прикрас, у руках.

Каліф устав, надів білу просту чалму, накинув коричневий плащ, у якому ходить лише простий народ, і вийшов. Вірний Мелек, знаючи обов'язок свій, пішов назирці за ним слідом, ступаючи як кішка і не спускаючи повелителя свого з очей.

Будинки в столиці каліфовій були такої легкої будови, що мешканці зазвичай розмовляли з перехожими на вулиці, лише трохи підвищивши голос. Притулившись вухом до простінка, можна було чути все, що в будинку говориться і робиться. Ось навіщо пішов каліф.

– Суддя, казі, невблаганний, – скаржився плаксивий голос у якійсь мазанці, схожій зовні на порхавку, що виросла за одну ніч. – Казі жорстокий: бірюзу й оправу з сідла мого я віддав йому, останню решту батьківського багатства, і тільки цим міг спокутувати життя своє і волю. О, великий каліфе, якби ти знав свинцеву руку й залізні кігті свого казі, то заплакав би разом зі мною!

Каліф задумливо пішов додому: цього разу він чув досить. «Казі сидить один на судилищі своєму, – міркував каліф, – він робить, що хоче, він свавільний, може діяти самоуправно і самовільно: від цього все зло. Треба його обмежити; треба дати йому помічників, які зв'яжуть свавілля його; треба поставити і збоку, поряд з ним, спостерігача, який перевіряв би всі справи казі на терезах правосуддя і доносив би мені щоденно, що казі судить правдиво і неупереджено».

Сказано – зроблено; каліф посадив ще двох суддів, по праву і ліву руку казі, повелів називатися цьому суду судилищем трьох правдивих мужів; поставив знаменитого умму, із золотим жезлом, назвавши його каліфським приставом правди. І судилище трьох правдивих сиділо і називалося з волі і за фірманом[7] каліфським; і свідок каліфський, пристав правди, стояв і доносив щоденно: усе добре.

– Як тепер наші справи? – запитав каліф одного разу у пристава свого, – чи чиниться суд, і правда, і милість, чи щасливо живе народ?

– Щасливо, великий государю, – відповів той, – і суд, і правда, і милість чиниться, немає бога окрім Аллаха і Мохаммед його посланник. Ти вилив благодать величі, правди і милості твоєї, крізь сито премудрості, на засмучені пекучою спекою, непокриті голови народу твого; цілющі краплі роси цієї запліднили серця й уста підданих твоїх на зростання дерева, колір якого є вдячність, признання народу, а плід – благоденство його, оперте на непорушні підвалини на ґрунті правди і милості.

Каліф був задоволений, спочиваючи знову на тому самому пухнастому оксамиті, перед тим самим заколисливим водограєм, з тим самим незмінним бурштиновим другом в устах, але мова пристава здалися йому щось кучерявою; а каліф, хоч і звик уже давно до східної яскравості барв, заплутаності візерунків та пишної розкоші висловів, устиг, проте, навчитися не довіряти пишномовному слову придворних своїх.

– Мелеку! – мовив каліф, і Мелек стояв перед ним, так само догідливо схилившись. Каліф подав йому відомий знак.

– Сподоби негідні слова раба твого, – сказав Мелек, – сподоби, о великий каліфе, не краю священного вуха твого, а тільки праху, топтаного благословенними стопами твоїми, і ти не підеш сьогодні підслуховувати, а сидітимеш тут, втішаючись спокоєм.

– Кажи, – відповів каліф.

– О, великий государю, голос один: народ, вірний народ твій волає під беззахисним гнітом. Коли був казі один, тоді була в нього й одна тільки, власна своя голова на плечах; вона одна відповідала, і він її беріг. Нині у нього три голови, та четверта у твого пристава; вони поділили страх на чотири частини і на кожного припало по четвертій частці. Мало було цілого, тепер ще стало менше. Одного вовка, великий государю, сяк-так нагодувати можна, якщо іноді й схопить за живе, – зграї собак не нагодуєш, не вистачить м'яса на кістках.

Каліф замислився, змовчав, насупив брови, і чоло його сховалося в непроникній хмарі диму. Потім бурштин упав на коліна.

Каліф довго в задумі перебирав пахучі чотки свої, хитаючи повільно головою.

«Мене називають самовладним, – подумав він, – але ні влади, ні волі у мене немає. Голова кожного з негідників цих, звичайно, в моїх руках; але, відрубавши людині голову, скоротиш її, а моральні якості її не зміниш. Заснувати добро і благо, зміцнити щастя і спокій кожного не в устах раболіпних блюдолизів моїх, а насправді, – це важче, ніж пустити у світ людину без голови. Перевішати підданих моїх набагато легше, ніж зробити їх чесними людьми; спробую, одначе; треба обмежити ще більше самоправство, утруднити підкуп роздробленням справ, за предметами, за родом їх та іншими відносинами, на більшу кількість осіб, місць і ступенів; одна особа діє самовільно, а де потрібна згода багатьох, там правда знайде більше захисту.

І зробилося все з волі каліфа: де сидів раніше і судив та керував один, там сидять семеро, поважно розгладжують мудрі бороди свої, хитромудрі вуса, тягнуть кальян і судять і рядять дружно. Усе добре.

Великий каліф з душевним задоволенням споглядав у світлій голові своїй новостворену державу; лічив на