Світлана Талан - Оголений нерв

сумською. Льончик ніколи не прийде на допомогу саме тоді, коли вона потрібна, не всміхнеться своєю доброю щирою усмішкою і не скаже «Лугандія!», що означає: «Дрібниці! Все буде добре!»

Тремтячими брудними пальцями Гена закрив очі Льоні, прошепотівши: «Вибач», назавжди розділивши світ навпіл — на світло, в якому залишився він сам, і темряву, яка волею випадку дісталася другу. Над головою Льоні від легкого подиху вітру сумно погойдувалася на стрункій стеблині білосніжна ромашка, на якій застигла ледь помітна цятка крові. Квітка заколисувала краплинку життя юнака.

Льоня в останню мить думав про маму, навіть попросив передати їй грибок. Геннадій відірвав погляд від квітки і подивився на руку Льоні. Вона була майже повністю відірвана, але грибок з рук не випустила, а навпаки, міцно його стиснула. Геннадій узяв пузатий грибок із завмерлої руки з побілілими пальцями, вона ослабла, передаючи останній подарунок для матері. Юнак, похитуючись, відніс дарунок для матері від сина в автівку, обережно поклав у виїмку на бардачку. Ніби в страшному сні, коли все навколо завмерло і тисне на тіло в тисячу атмосфер, Гена дістав ковдру, яка лежала на задньому сидінні мікроавтобуса. Ще недавно вона зігрівала Льоню після дощу, тепер у неї потрібно покласти тіло друга.

Геннадій повернувся до друга, який завмер серед соковитих трав. Він розстелив поруч ковдру і, зібравши всі сили, переклав на неї тіло Льоні. Поправив руку і загорнув друга. Тоді взяв на руки важкий згорток і поніс до автівки. Знову сльози застилали світ. Почав вибиратися з кювету — і раптом відчув у животі такий різкий і пекучий біль, що змушений був опустити ношу на землю. Біль не вщухав, навпаки, розростався по всьому тілу, паралізуючи руки і ноги.

— Потерпи, братику, — шепотіли губи юнака, — я зараз, я зможу.

Долаючи нестерпний біль, Геннадій зібрав усі сили і знову підняв тіло. Усе навколо вкрилося червоними плямами, такими, як на Льончиковій футболці, світ хитався, але Геннадій доніс ношу до автівки, вклав тіло друга на задні сидіння, дбайливо прикрив ковдрою.

Геннадій не пам’ятав, як зміг, стогнучи від нестерпного болю, дістатися сидіння водія, як запустив двигун і рушив додому. Долаючи біль, Геннадій вів автівку. Він думав лише про те, що з Льонею їде машиною разом востаннє в житті. Як сказати про сина матері? Він сам повинен сповістити найстрашнішу новину матері і побачити її відчай.

— Ненавиджу! — Геннадій плакав, не соромлячись своїх сліз, і розмазував кров, бруд і піт по обличчю. — Скоти! Тварюки! — проклинав всіх тих, хто накликав війну і розставив пастки-розтяжки для загибелі людей. — Льончику, я помщуся за тебе, обіцяю! Буду вбивати тварин, які полізли на нашу землю, і рука не здригнеться! Я буду душити погань, стріляти в бидло, для якого нема нічого святого! Я помщуся. Обіцяю! Ти мені віриш, братику? Мовчиш. Знаю, що вже нічого мені не скажеш. Ех, Льончику! Як мені без тебе? Чому? Навіщо вони приповзли сюди, як ті таргани?! Хто мені скаже? Ти б сказав, Льоню, якби міг, а ось що я скажу твоїй матері? Як мені дивитися їй у вічі? Господи! За що все це нам?! Скажи, за що?!

Дорога розпливалася перед ним, немов у тумані, але Гена помітив попереду блокпост ополченців і стишив хід. Він витер рукою обличчя, зупинився, механічно подав паспорт у відчинене вікно.

— Що з тобою? — запитав чоловік у камуфляжній формі і перекинув автомат на груди. — Ти весь у крові.

— Там… Мій друг, — важко дихаючи, пояснив Гена. — Він підірвався в посадці на розтяжці.

— Овва! — присвиснув чоловік. — Бува, не там, де був наш блокпост?

Геннадій кивнув.

— Зараз такий час, що не можна ходити в ліс чи сходити на узбіччя… — почав ополченець.

— Можна мені їхати? — перебив його Геннадій, бо відчув: іще мить — і він вчепиться з останніх сил зубами в горлянку «захисника» і перегризе її.

— Пропустіть! — наказав чоловік. — Везе двохсотого.

Автівка рушила, і Гена автоматично тримав руками кермо, намагаючись не ворушитися, бо найменший порух — і тіло пронизує нова хвиля нестерпного болю. Ось і знайомий двір, і будинок, де жив Льончик. «Форд» пригальмував біля третього під’їзду. У відчинене вікно попросив хлопчака: «Поклич учительку з сорок третьої квартири. Тільки швиденько».

— Я миттю! — відповів хлопчина.

Гена відчинив дверцята — і тіло, суцільна брила болю, випало з кабіни. Він скоцюрбився, тамуючи біль всередині, зігнув ноги в колінах і підняв важкі повіки. Все навколо розпливлося, ніби на барвисту картину, написану аквареллю, хлюпнули води…

Розділ 73

Крізь суцільний біль погано пробивалася свідомість. Геннадію довелося неабияк напружити пам’ять, щоб відновити послідовність подій. Сонячний день. Дорога. Лісосмуга. Гриби. Вибух. Скривавлений Льончик з розірваними грудьми і відірваною рукою. Його погляд у вічність неба.

— Льоня! — кричить він, намагаючись попередити про небезпеку, але чує лише хрип, який із болем вирвався з горла.

У роті пересохло так, що не можна ворухнути язиком.

— Пити.

— Тобі не можна, — чує поруч чийсь знайомий голос, і ніжні пальці кладуть щось вологе на потріскані від спраги губи.

Усе одно неймовірно хочеться пити. Спрага така, що все навколо здається пекельно спекотним: пече в роті, грудях, животі. Поруч річка. Чути, як шумлять її чисті води. Потрібно зробити лише кілька кроків, щоб втамувати спрагу, але ноги такі важкі, неможливо зробити ані кроку. Чиїсь дбайливі і ніжні руки прикладають до чола щось вологе і прохолодне — одразу стає легше. Чиї то руки? Геннадій поволі розтулив важкі повіки, але хто поруч годі впізнати — все розпливається в безформну пляму.

— Мама? — ледь почув свій голос.

— Ні, не мама, вона пішла додому відпочити, — чує він жіночий голос, який долинає ніби з-під води.

— Оксанка?

— Ні.

Знову вологий дотик до губ. На мить підступна спрага відступає і пляма перед очима починає набирати чіткіших рис.

— Улянка?

Дівчина всміхається щиро, по-дитячому. Геннадій бачить її пухкі губи, коротке волосся і прозоро-василькові очі.

— Де я? — питає він і вже чітко чує свій голос.

— У лікарні, — пояснює дівчина. — Тебе прооперували.

І знову в пам’яті спливли хворобливі спогади, від яких замлоїло в душі.

— Льончик…

— Його поховали, — сказала Уля, бо не було сенсу приховувати. — Якова також. Кажуть, що він покінчив з собою, застрелився в