Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

Джексона, що втратив руку на фабриці і що через нього я й стала революціонеркою, я ніколи більше не бачила, але всім нам стало відомо, що він зробив перед своєю смертю. Він не став революціонером. Весь поглинений своєю кривдою, він став анархістом. Не ідейним анархістом, — ні, у ньому просто прокинулась безумна, тваринна ненависть і жадоба помсти. І він таки добре помстився. Обдуривши сторожів, він уночі, коли всі спали, висадив у повітря палац Пертонвейтів. Ніхто не врятувався, навіть сторожі загинули. А в тюрмі, чекаючи суду, він задушив сам себе своїм укривалом.

Доктор Гамерфілд та доктор Балінгфорд свою долю влаштували краще, ніж Джексон. Вони лишилися вірні своїм хазяям. За це їх відповідно нагородили багатими палацами, де вони гараздують і досі. Обидва вони стали апологетами Олігархії, обидва дуже погладшали. «Доктор Гамерфілд, — сказав якось Ернест, — зумів пристосувати свою метафізику до того, щоб санкціонувати владу Залізної П’яти божим ім’ям, щоб проповідувати культ краси — та ще звести геккелівського газуватого бога до подоби просто невидимого духа. Між ним і доктором Балінгфордом різниця лише та, що в цього останнього бог олігархів ще трошечки газуватіший і невидиміший».

Пітер Донелі, керівник штрейкбрехерів на Сьеррських заводах, з яким я зустрілася, вивчаючи справу Джексона, дуже здивував усіх нас. У 1918 році мені довелося бути на зборах «Червоних з Фріско»{98}. З усіх наших бойових груп це була найгрізніша і найбезжальніша. Власне кажучи, ця група не належала до нашої організації. Це була купка навісних фанатиків. Ми не хотіли залучати їх до себе, проте підтримували з ними стосунки. Мене привела до них ту ніч надзвичайно важлива справа. Були присутні два десятки чоловіків: усі в масках, крім одної мене. Коли наші переговори закінчились, один з них узявся вивести мене. В темному проході він засвітив сірника і, тримаючи його так, щоб він освітлював йому обличчя, скинув маску. На хвильку перед моїми очима постало обличчя Пітера Донелі, потім сірник погас.

— Я тільки хотів, щоб ви впізнали мене, — сказав він у темряві.— Чи пам’ятаєте ви директора Даллеса?

Я відповідала, що пам’ятаю, пригадавши лисяче обличчя директора Сьеррських заводів.

— Його першого я рішив, — сказав Донелі гордо. — Це було ще перед тим, як я пристав до «Червоних з Фріско».

— Але як ви опинились серед них? — спитала я. — А ваша жінка й діти?

— Померли, — відповів він. — Тим-то я й тут. Ні,— раптом сказав він, — я не мщуся за них. Вони померли своєю смертю, від хвороби. Раніше вони зв’язували мені руки, а тепер, коли їх не стало, я мщуся за своє понівечене життя. Колись я був Пітер Донелі, підлий штрейкбрехер, а тепер я номер двадцять сьомий у групі «Червоних з Фріско». Ходімо, я виведу вас звідси.

Більше я почула про нього вже пізніш. Зі свого погляду він казав правду, ніби всі його кревні померли. Проте один син його, Тімоті, був живий, але батько вважав його за померлого, бо він став на службу до найманого війська Залізної П’яти{99}. Кожен член групи «Червоних з Фріско» мав виконати дванадцять смертних вироків щороку. Хто не спромігся на це, повинен був сам відібрати собі життя. Але й у них виконання терористичних актів не було віддано на волю примхи. Час від часу ці маніяки збиралися й виносили масові смертні вироки олігархам та їхнім прислужням. Виконання присудів розподіляли жеребком.

Саме на одному з таких судів я й була присутня тієї ночі. Один з наших товаришів, що багато років успішно працював під виглядом священика в місцевому бюро таємної служби Залізної П’яти, був засуджений до смертної кари «Червоними з Фріско». Якраз у ту ніч розглядалося його справу — певна річ, судді не знали, що він наш. Отож мені було доручено посвідчити, що він справді член нашої організації і цілком певна людина. Може, ви здивуєтеся, як це нам пощастило дізнатись про цю справу. Але це було дуже просто. Один з членів групи «Червоних з Фріско» був наш агент. Нам. доводилось стежити за своїми спільниками, як і за ворогами, а ця група маніяків мала неабияку вагу, отже, ми мусили пильно слідкувати за нею.

Але вернімось до Пітера Донелі та його сина. З ним усе було гаразд, поки він якось не побачив у списку засуджених, яких припало стратити йому, ім’я Тімоті Донелі. Тоді в ньому озвалось батьківське почуття. І от, щоб урятувати свого сина, він зрадив товаришів. Справу свою він не зовсім довів до кінця, проте дванадцять членів його групи було страчено і цим самим загибла майже вся група. Ті, що врятувалися, виконали смертного вироку Донелі, якого він заслужив своєю зрадою.

Не довго прожив і Тімоті Донелі. «Червоні з Фріско» заприсяглися і його вбити. Олігархія вживала всіх засобів, щоб урятувати Донелі, і весь час переводила його з одного місця в інше. Троє «Червоних» загинули, марно намагаючись Добутись до нього. Група складалася з самих чоловіків, але для досягнення цієї мети вони змушені були звернутися до жінки, однієї з наших товаришок, а саме до Ен Ройлстон. Наш штаб заборонив їй братися за цю справу, але вона завжди робила те, що хотіла, й не визнавала дисципліни; і за її успіхи, та ще за особистий чар їй те часто вибачали. Вона людина особлива, загальною міркою її годі міряти.

Незважаючи на нашу заборону, Ен узялася за цю справу. Блискуча красуня, вона легко причаровувала людей. Багато наших молодих товаришів були закохані в неї, деякі тільки через те й приєднались до нашого руху. Але вона вперто відмовлялась одружитися. Вона дуже любила дітей, але вважала, що власна дитина заважатиме їй вести революційну боротьбу, якій вона присвятила своє життя.

Закохати в себе Тімоті Донелі Ен Ройлстон було неважко. Сумління не мучило її, бо саме тоді сталася нешвільська різанина, під час якої найманці під командою того Донелі перебили вісімсот ткачів. Ен не вбила Донелі, а тільки передала його до рук «Червоних з Фріско». Це сталося лише рік тому, і від того часу їй дали нове ім’я. Тепер усі революціонери звуть її «Червоною дівою».

Пізніше мені довелося спіткатися ще з двома добре знайомими особами — з полковником Інгремом та полковником Ван-Гілбертом. Полковник Інгрем високо піднісся за часів Олігархії і був призначений послом у Німеччині, Його однаково палко ненавидів пролетаріат обох країн. Зустрілась я з ним у Берліні, де він прийняв мене