Джозеф Хеллер - Пастка-22

добре; почувався він воістину прекрасно. А з цього логічно випливало, що брехня й ухиляння від обов’язків не можуть бути гріхом. Капелан освоїв, у мить божественного прозріння, зручний метод захисної раціоналізації і був у захваті від свого відкриття. Сталося чудо. Без зайвих хитрощів, зрозумів він, порок можна обернути у доброчесність, наклеп — у істину, імпотенцію — у здержливість, нахабство — у смирення, грабіж — у доброчинство, з шахрайства зробити чесність, з блюзнірства — мудрість, з жорстокості — патріотизм, з садизму — справедливість. Зробити це міг будьхто, для цього не треба великого розуму. Лише безхребетність. З кипучою жвавістю капелан пробігся цілим спектром традиційних пороків, а Нейтлі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, приголомшений тим, що опинився поміж таких відчайдухів, своїх приятелів. Він тішився і водночас боявся, певний, що от-от з’явиться якийсь суворий лікар і повикидає їх усіх, як банду ледарів. Та ніхто їх не турбував. Увечері вони життєрадісно помаршували в кінозал на паршиву голлівудську кольорову феєрію, а коли після паршивої голлівудської кольорової феєрії життєрадісно примаршували назад, у палаті вже лежав вояк у білому, і Данбар заверещав, сам не свій:

— Він вернувся! — кричав Данбар. — Він вернувся! Вернувся!

Йосаріан завмер на місці, паралізований і нелюдською пронизливістю Данбарового голосу, і добре знайомим, страхітливим виглядом вояка в білому, запакованого з ніг до голови у гіпс та марлю. Дивне, тремтяче булькотіння мимоволі вирвалося з Йосаріанової горлянки.

— Він вернувся! — знову закричав Данбар.

— Вернувся! — машинально-налякано підхопив пацієнт, що марив у пропасниці.

В одну мить палата перетворилася в божевільню. Юрма хворих та поранених почала безладно репетувати, метаючись у проходах між ліжками, як при пожежі. Одноногий пацієнт на милиці прудко скакав туди-сюди, волаючи в паніці:

— Що таке? Що таке? Горимо? Горимо?

— Він повернувся! — хтось крикнув йому. — Хіба ти не чув? Він повернувся!

— Хто повернувся? — крикнув ще хтось. — Хто такий?

— Що це значить? Що нам робити?

— Горимо?

— Вставайте і біжіть, чорти б вас забрали! Біжіть усі!

Всі повискакували з ліжок і забігали по палаті з кінця в кінець. Один зі слідчих шукав пістолет, щоб застрелити одного з інших слідчих, який штурхнув його ліктем в око. Палата впала в хаос. Хворий, що марив, скочив у прохід і мало не збив одноногого, який випадково вперся йому чорним гумовим наконечником милиці в босу ногу, розчавивши кілька пальців. Хворий з пропасницею і розчавленими пальцями звалився на підлогу і завив від болю, а інші хворі спотикались об нього і ще більше його калічили у своїй сліпій, нищівній, безумній паніці.

— Він повернувся! — бурмотіли, виспівували, істерично викрикували вони, носячись вперед-назад. — Він повернувся, він повернувся!

Посеред них раптом з’явилася сестра Крамер, мов поліцейський на перехресті, відчайдушно намагаючись навести лад, і безпорадно розревілася, коли їй це не вдалося.

— Заспокойтесь, будь ласка, заспокойтесь, — марно благала вона поміж важкими схлипами.

Капелан, блідий, як привид, поняття не мав, що тут діється. Як і Нейтлі, що тримався Йосаріана, вчепившись йому в лікоть, як і Голодний Джо, що підозріло не відступав від нього, стиснувши кістляві кулаки і вертячи туди й сюди переляканим обличчям.

— Гей, що тут діється? — благально мовив Голодний Джо. — Що тут в чорта діється?

— Це той самий! — крикнув до нього Данбар рішучим голосом, що перекривав хрипкий гармидер. — Хіба ти не розумієш? Це той самий.

— Той самий! — почув власний голос Йосаріан, не здатний вгамувати дрож від глибокого і зловісного хвилювання, і вслід за Данбаром проштовхався до ліжка з вояком у білому.

— Не переймайтеся, хлопці, — лагідно радив куций патріотично налаштований техасець, непевно усміхаючись. — Нам немає чого хвилюватися. Може, не будемо нічим перейматися?

— Той самий! — забурмотіли, заторочили і закричали інші хворі.

Раптом з’явилася сестра Дакет.

— Що тут діється? — спитала вона.

— Він повернувся! — зойкнула сестра Крамер, падаючи їй на руки. — Він повернувся, він повернувся!

І справді, це був той самий чоловік. Він втратив трохи у зрості і трохи набрав у вазі, але Йосаріан відразу ж упізнав його за двома негнучкими руками і двома негнучкими, товстими, непотрібними ногами, підтягнутими вгору майже прямовисно за допомогою туго напнутих мотузок і довгих свинцевих противаг, підвішених на блоках над ліжком, і за рваною чорною діркою в бандажах над його ротом. Справді, він майже не змінився. Та сама цинкова трубка стирчала з твердої кам’яної маси над пахом і вела до прозорої скляної банки на підлозі. Та сама прозора скляна банка висіла на жердині і з неї в отвір на згині ліктя капала рідина. Йосаріан упізнав би його де завгодно. Цікаво, хто він такий.

— Нікого там немає! — несподівано рявкнув Данбар.

Йосаріан відчув, як серце йому тьохнуло і підігнулися коліна.

— Ти про що? — закричав він з жахом, вражений блиском болючої загнаності в Данбарових очах і його знетямленим виразом дикого шоку і страху. — Звар’ював чи що? Ти що в біса мелеш — нікого там немає?

— Вони його викрали! — відкрикнув йому Данбар. — Всередині він порожній, як шоколадний солдатик. Вони його просто вийняли, а бандажі лишили.

— Навіщо їм це робити?

— Навіщо їм будь-що робити?

— Вони його викрали! — заголосив хтось, і вся палата заверещала: — Вони його викрали. Вони його викрали!

— Вертайтесь до своїх ліжок, — благала сестра Дакет Данбара з Йосаріаном, кволо штовхаючи Йосаріана в груди. — Будь ласка, ідіть до своїх ліжок.

— Ти божевільний! — розлючено викрикнув Йосаріан Данбарові. — Що ти верзеш?

— А чи хтось його бачив? — насмішкувато спитав той.

— Ти його бачила, хіба ні? — звернувся Йосаріан до сестри Дакет. — Скажи Данбарові, що всередині хтось є.

— Всередині лейтенант Шмулькер, — відповіла сестра Дакет. — Він весь обгорів.

— Вона його бачила?

— Ти його бачила, правда ж?

— Лікар, який накладав пов’язки, бачив його.

— Можеш його привести? Що то був за лікар?

Сестра Дакет перелякано хапнула ротом повітря.

— Того лікаря тут нема! — вигукнула вона. — Пацієнта привезли до нас з польового шпиталю.

— От бачите? — закричала сестра Крамер. — Всередині нікого немає!

— Всередині нікого немає! — репетнув Голодний Джо і затупотів ногами.

Данбар проштовхався вперед, навіжено вискочив на ліжко вояка