Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

— Ото буде сміху, як на нас хтось наїде,— сказав Дік.

Попереду замерехтіли вогні мотелю «Новина». Виявилося, що то ціле містечко з окремими котеджами, гаражем, рестораном і баром. Беручи ініціативу на себе, хлопець сказав Дікові:

— Тягніть отуди. Може, щось вигорить. Тільки я сам розмовлятиму. В мене є досвід. Часом вони намагаються обдурити.

«Де там, такого обдуриш!» — подумав Перрі. Згодом він розповідав:

— Отак і пішов з усіма тими пляшками, і хоч би тобі що. Я б ніколи не зміг. Згорів би з сорому. Та обслуга в мотелі прийняла його добре, тільки посміялися. Виявилося, що пляшок там на дванадцять доларів шістдесят центів.

Хлопець поділив гроші порівну: половину залишив собі, а решту віддав Дікові й Перрі. Тоді сказав:

— Знаєте що? Я думаю смачно повечеряти, та й Джонні треба нагодувати. А ви, друзі, їсти не хочете?

Дік, як завжди, був голодний. Навіть Перрі, добре попрацювавши, відчув апетит. Ось як він розказував про це згодом:

— Ми затягли старого в ресторан і примостили біля столу. Він усе так само був наче неживий. І словом не озвався. Та ви подивилися б, як він наминав! Малий узяв йому оладки — мовляв, Джонні їх страх як любить. Присягаюся, він упорав їх десятків зо три, не менш. А до них фунти два масла й кварту патоки. Та й сам хлопчисько молотив дай боже. Він брав тільки смажену картоплю і морозиво, але запхав у себе стільки того й того, що й уявити важко. Просто дивно, як його не занудило.

Там-таки за столом Дік подивився по карті й заявив, що Світвотер лежить за сто, а то й більше миль на захід від дороги, якою їм треба їхати — через Нью-Мексіко й Арізону до Невади, у Лас-Вегас. Хоч так було насправді, але Перрі зрозумів, що Дік просто хоче позбутися хлопця й старого. Збагнув це і хлопець, проте повівся чемно й сказав тільки:

— Ну, ви за нас не турбуйтеся. Мабуть, тут спиняється багато машин. Хтось підвезе.

Залишивши старого в ресторані поглинати нову порцію оладок, він провів Діка й Перрі до машини. Потиснув їм руки, побажав щасливого Нового року й помахав услід машині, що зникла в темряві.

Вечір 30 грудня надовго залишиться в пам’яті сім’ї інспектора Елвіна Адамса Дьюї. Згадуючи про нього, дружина Дьюї розповідала:

— Елвін сидів у ванні й виспівував «Жовту троянду Техасу». Діти дивилися телевізор. А я накривала на стіл. Готувалася зустрічати гостей. Я сама з Нового Орлеана, то люблю куховарити, пригощати друзів. А тут якраз мати прислала мені кошик свіжої садовини — чого там тільки не було! От я й вирішила: влаштуємо таку собі легеньку вечерю, запросимо декого з друзів — Мерреїв, Кліффа й Доді Гоуп... Елвін не хотів, але я наполягла на своєму. Де ж пак! Та справа могла тягтися ще хтозна-скільки, а він од самого початку й хвилини не перепочив. Отож, коли задзвонив телефон, я саме накривала на стіл і попросила одного з наших хлопчиків, Пола, взяти трубку. Пол прибіг і каже: «Це татові». А я йому: «Скажи, що тато у ванні». Але він ще раз мене перепитав, бо то дзвонив містер Сенфорд із Топіки. Елвінів шеф. Елвін як був, так і підійшов до телефону, тільки рушником обгорнувся. Я страшенно розсердилась, бо з нього враз набігла калюжа. Та коли пішла до кухні по ганчірку, побачила ще гірше: наш кіт, отой дурнуватий Піт, заліз на стіл і об’їдав салат з крабами!..

Аж раптом Елвін підскакує до мене й хапає в обійми. Я тільки й встигла крикнути: «Елвіне, чи ти збожеволів?!» Жарти жартами, але він був мокрий як хлющ і геть зіпсував мені сукню. Я ж бо вже прибралася до вечері. Та коли зрозуміла, в чому річ, сама кинулася його обіймати. Ви ж уявляєте собі, яка це була радість для Елвіна дізнатися, що тих двох заарештовано. У Лас-Вегасі. Він заявив, що негайно виїжджає до Лас-Вегаса, а я ще спитала, чи не думає він спочатку щось надягти на себе. Аж тоді, все ще не тямлячись із радощів, він сказав: «Ой люба, здається, я зіпсував тобі сукню!»

Але я тільки раділа з того, та й як було не радіти — це ж означало, що скоро ми знову заживемо по-людському. Елвін сміявся. Як мене тішив його сміх! Адже два останні тижні були чи не найгірші. Бо за тиждень перед різдвом ті двоє раптом з’явилися в Канзас-Сіті й так само раптово поїхали геть. Схопити їх не встигли. Я ще ніколи не бачила Елвіна таким пригніченим, хіба лише тоді, коли наш малий Ел лежав у лікарні з енцефалітом і ми вже думали, що він не виживе. Ой, не хочу про це й згадувати...

Потім я зварила йому каву й понесла до спальні — він пішов туди одягатися. Але не одягався. Сидів на краю ліжка й тримався руками за скроні, наче в нього боліла голова. Навіть шкарпеток не натягнув.

«Ти що собі думаєш? — напустилася на нього я.— Хочеш дістати запалення легень?»

А він подивився на мене та й каже: «Слухай, Мері, все-таки це мають бути вони, доконче вони... Це єдина логічна можливість».

Елвін дивак. Коли він уперше балотувався на шерифа округи Фінні, то вже й вибори скінчилися, і майже всі голоси було підраховано, й стало ясно як день, що він узяв гору, а він усе повторював: «Нічого не відомо до останнього моменту». Я тоді просто ладна була його вбити!..

То я йому кажу: «Ой Елвіне, облиш ти ці розмови. Ну звісно ж, це вони». А він мені: «А де докази? Чим ми зможемо довести, що вони коли-небудь хоч ногою ступнули на поріг дому Клаттерів?»

«Як на мене, то саме це найлегше було довести: хіба ж не залишили ті недолюдки своїх слідів? Отих відбитків підошов?»

«Так, усе це дуже добре,— відповів Елвін,— але треба, щоб вони й досі ходили в тому самому взутті. Бо самі собою ці сліди нічого не варті».

«Ну гаразд, любий,— сказала я.— Пий каву, а я допоможу тобі спакуватися».

Та з Елвіном часом неможливо розмовляти. Він майже переконав мене, що Гікок і Сміт не винні. А якщо вони й