Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

***

Повернувшись до замку Хейзел, Леон застиг у повітрі. Незгоду, шок та інші сильні емоції на сьогодні вже було вичерпано. Але здорову, наукову зацікавленність майже нічим не приб’єш. Тож він дуже зацікавлено, з якимось похмурим задоволенням почав спостерігати картину, що йому відкрилася. Як його вчителя, переможця кістяних драконів, архідемонів, вищих чарівників та просто великого Архімага, вбраного у сумнозвісну віконту аметистову шкіру, жбурляє по усьому дворі замка гігантська, п’ятиметрова, білосніжна вовчиця.

– Я… не… міг… швидше… про…бач… – Якось встигав промовляти Грегор Грейткіллс, поки його голову використовували як лезо сокири лісоруба. При чому, у ролі дерева виступала астрономічна вежа замку. А брили каміння і кам’яна крихта летіли, наче дерев’яні тріски…

Відповіддю Грегору слугувало лише роздратоване гарчання, бризки кам’яної крихти з-під його голови та мовчазне, але таке потужне засудження голуба Теодора. Він, як справжній, вірний скарбник ненавидів ситуації, де його сеньйору загрожує небезпека. Бо хто ж тоді буде гарантом нескінченного поповнення скарбниці та легальності існування баронства?..

Звісно, нескінченною ця вистава бути не могла. Тому, ще через десять хвилин, велетенська вовчиця виплюнула ноги Грегора, відпустивши його, роздратовано чхнула і… перетворилася на оголену дівчину десь дев’ятнадцяти років на вид. Тієї ж миті, коли вовчиця прийняла людську подобу, на ній невідомо звідки з’явилося осіннє листя, утворивши таке собі коричневе плаття.

– Ага… Зад мій, значить, він прикрити встигає миттєво. А з палаючого вулкану витягнути – це сімдесят років треба?!! – Сиплий, зламаний та сповнений образи голос дівчини виявився повною несподіванкою для Леона.

Але ще більшою несподіванкою він став для хазяїна замку.

– Ліоно… Дівчинко… Ти… ти… ти говориш?! – Архімаг Життя вражено сів просто на площу біля вежі, яку буквально декілька секунд тому намагався (не за своєї волі) зрубати власною головою.

– Так, трясця тобі, Грегоре! Я й сама в шоці! – Хоч дівчина ще намагалася поводитися агресивно, але розгубленість почала струмитися з кожного її жесту. – Я балакаю… тату…

– Пухнастику… пробач дурня. Але я дійсно не міг тебе врятувати раніше. Я все тобі поясню. Ходімо зі мною. Твої кімнати вже готові. Я все-все тобі розповім, обіцяю. Але спочатку, гадаю, ти хотіла б поїсти.

– Я не хочу їсти! – Гиркнула дівчинка і на мить Леон побачив в її обличчі тінь тієї самої вовчиці, що була матріархом сучасних вищих вервольфів. Ну, власне, ту, що тут лютувала ще пару хвилин тому.

– Звісно, не хочеш, адже я тільки що, можна сказати, годував тебе безпосередньо життєвою енергією. Але це – не зовсім та їжа, що треба молодій, здоровій дитині.

– Прокинься, мені вже дев’ятий десяток пішов!

– І багато ти пам’ятаєш свого життя з третього по дев’ятий десяток?..

– Якби ж то хтось не забув мене у жерлі вулкану, пам’ятала б значно більше!

– Урлурлур… – Леон, зачаровано слухаючи сімейні теревеньки, якось проґавив приліт Теодора, який завис у повітрі поруч з віконтом і прямо зараз схвильовано витирав око крилом.

– Пробач, Теодоре, але окрім твого творця, ніхто з жителів цього замку голубиною не розмовляє. Що ти сказав?..

– Це я мушу вибачитися, Ваше сіятельство. Кажу, що серце моє обливається сльозами щастя від споглядання об’єднання родини.

– Аааа, ну, це так, це точно. Така родинна ніжність… І часто вони так… спілкувалися раніше?

– Та де там. Його Високомагічність вирішив дистанціонуватися, коли Ліона була ще зовсім дитиною. Тож, відповідного темпераменту ще не мала. Та й дуже захоплювалася вона своїм названим батьком…

Поки Леон Д’Альбон обговорював з голубом деталі сімейних відносин у молодого роду баронів Грейткіллс, означена сімейка вже мало не ревла в обіймах одне одного. Звісно, фірмова мармиза не сходила з обличчя Грегора Грейткіллс, але червоні очі та батьківська ніжність, з якою він пригортав до себе ту, що ще пару хвилин тому була п’ятиметровою вовчицею, говорили самі за себе.

– Слухай, доню, і все ж-таки. Я б дуже хотів, щоб ти добренько пообідала та набралася сил. А далі я познайомлю тебе з твоєю правнучкою! Вона живе там же, де й жила ти, в Прилісній!

– Тільки з правнучкою?.. А внучка де? І де ж моя донька  Леонора?..

– В твоїх нащадків, доню, дуже насичене й неспокійне життя… – Обережно почав Грегор. – Тож давай ми почнемо з обідньої зали і, поки ти їстимеш, я усе-усе тобі розповім.

Грегор розгорнув за плечі свою прийомну доньку і скерував у бік донжону. Паралельно з цим, Архімаг Землі та Життя мисленево зв’язався зі своїм  ад’ютантом:

– Теодоре.

– Так Ваша Високомагічносте.

– Відправ поки малих духів Землі кудись на інші роботи. Гадаю, оті тріщини на першому поверсі вежі поки чинити зарано. Етап непростих розмов в нашій знов єдиній родині ще не дійшов фіналу…

– Ой лихо-лишенько… – Тільки й зміг подумки сказати дуже емоційно-вразливий птах.

[1] Ну, у цьому світі невідомим. Жителі ж інших світів, де існує таке поняття, як трансформаторна будка, приблизно знають, про що йде мова.