Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

       – Мені  навіть на катедрі бойової магії не повірять… – Хитаючи головою, бідкався Леон Д’Альбон.

       – Як знати, там, якраз, найкращих брехунів Університету й зібрано, віконте… – Стиснув плечима Архімаг. – Скажіть, чи не були б ви такі ласкаві перевірити вулкан на наявність сторонніх сутностей?.. Бо щось я не дуже довіряю Хісс у справі аналізу сутностей ворожих стихій.

       – Та годі вам, вчителю! Не може бути! А чому ж це, дозвольте спитати?..

       – Не певен, що вас, віконте, це стосується, але…

       – Вчителю, ви ж знаєте, я – могила! Ніхто з тих, кому знати не треба…

       – Добре-добре!... Тож, Хісс одного разу продовбав появу Громового Птаха.

       – Най кучові трафять перисті! Громового Птаха?! Це ж коли?!

       – Коли я мірявся регаліями з духом Вентальських Гір під час своєї подорожі років тридцять тому.

       – Так он як ви отримали Обсидіанового Голема…

       – Ні, то була трохи інша історія.

– Скільки мені треба дати, щоб почути її?..

– Шановний, ви пропонуєте хабаря людині, яка буквально здатна серти алмазами (колись мав таке парі з ректором) – подумайте ще раз і не меліть дурниць. А поки думатимете – якраз встигнете відвідати Червону Гору й  провести перевірку.

Більшими очі Леона все одно вже стати не могли, тож він легко вклонився своєму вчителю, здійнявся в повітря та полетів у бік тепер вже значно безпечнішого вулкану, біля якого радісно витанцьовував щось схоже на народний танок п’ятидесятиметровий дерев’яний дід.

***

Леон перевіряв вулкан десь годину. На момент його прибуття до зазначеного місця, Хісс вже трохи вгомонився, припинив знущатися з шановного діда Євтуха і «відпустив його». Тож, сутність велетенського голема, разом із залишками закладених в нього енергій Землі та Життя, покинули дерев’яне тіло і посеред Червоного Лісу з’явилася просто величезна скульптура з природніх матеріалів, що зображувала пастуха, який вдумливо дивиться кудись за обрій, сидячи титанічною дупою на вулкані, як корок у горлі пляшки.

Після цього дерев’яний дракон махнув, як старому знайомому, Вищому Магістру, і полетів у напрямку замку, лишивши чаклуну найцікавіше. І Леон дійсно постарався, як справжній вищий маг. Спочатку він облетів вулкан у радіусі десяти миль в усі боки, тримаючи підвищену концентрацію уваги мантрами та напружуючи магічний зір на всю свою, доволі немаленьку, міць. Потім прийшов час більш експертного підходу. Приземлившись біля новоутвореної статуї, як місця, де, цілком логічно, відчувалися максимальні еманації загиблого монстра, віконт Д’Альбон малесеньким, та дуже гострим ураганом вирізав на поверхні гори необхідну чаклунську фігуру, усівся в її центрі та активував формулу Прозорого Доповідача.

Робота з Астралом і духами не була сильною стороною Леона, він волів вирішувати усі проблеми, вдаривши блискавкою якнайсильніше. Але обставини є обставини і зараз був не час для розмахування блискавками. Йому, як Вищому Магістру Повітря, так би мовити, за посадою належно було знати цю формулу розвідки, хоч він і використовував її повноцінно вдруге за все життя. Першим разом був, власне, екзамен з магічної розвідки, задля якого тоді ще майбутній Вищий Магістр і змушений був ледь не цвяхами заколочувати у власну пам’ять цей клятий, складнючий та дуже ненажерливий до магії виконавця ритуал.

Суть полягала в тому, що формула, викарбована тепер на поверхні Червоної Гори, зв’язувала магічним контрактом усіх місцевих духів Повітря середньої руки, яким не пощастило опинитися в радіусі пари кілометрів від осердя чарів. І після того, як вони наперед отримали за свої послуги доволі непогану платню у вигляді магії (яка їм і сила, і їжа, і сенс існування, і тато з мамою), духи тепер мали розповісти все, що б чаклун в них не запитав. Звісно, тим чином, як самі можуть. Тому, власне, цей ритуал не для джуніорів магії. Бо духи висловлюються ані разу не фріданською. І не ельфійською. Невідома також їм і та загадкова говірка нічних портових вантажників. Особливо в ті моменти, коли то одна з рибних діжок лусне при транспортуванні, то зарплатню затримають, то просто поганий настрій. Тим паче, що в портових вантажників настрій поганий завжди…

Але все ж повернімося до духів. Звісно, вони спілкувалися мислеобразами й лише ними. Тож і «співрозмовник» мав володіти цим мистецтвом на достатньо високому рівні, щоб не тільки правильно поставити питання, та ще й потім виколупати з тієї мішанини, що духи принесуть, адекватну відповідь.

Основним запитом Леона був аналіз навколишньої території на усіх доступних духам планах з пошуковим акцентом на залишкову енергію Вогню, що вибивалася б зі спокійного, природнього ритму самого вулкану. Вищого Магістра цікавив весь Вогонь, що «смердів» помстою, ненавистю, жагою реваншу та болем.

Духи вешталися у невідомих площинах, виконуючи наказ віконта, десь біля тридцяти хвилин. І ось, коли Його сіятельство вже почав нудьгувати, було принесено відповідь. Мішанина образів, що містила вогонь майже в усіх його відомих станах, в купі з мисленими сподіваннями на повтор подібного ритуалу з аналогічним, щедрим підношенням сили, з головою залила пана Леона. Тож розбирався маг з результатами допиту ще десь хвилин п’ять. Після чого вже зміг певно стверджувати, що або сутність змія Червоної Гори було остаточно знищено, або ця падлюка забралася настільки глибоко, що духи Повітря її просто не відчули. Але це було малоймовірним сценарієм з огляду на те, що від моменту фінального раунду битви до прибуття Леона не пройшло й півгодини.