Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

— Мені не дозволять битися, — нарешті промовила вона. — Навіть із парапетів.

— Тоді бийся під моїм командуванням, — сказала Жинь. — Цике не входить до складу армії. Республіка не може вказувати мені, кого вербувати. А в нас поменшало людей.

— Я чула, — обличчя Венки осяяла усмішка. Жинь уже дуже, дуже давно не бачила її такою по-справжньому щасливою. Венка міцно притиснула лук до грудей, пестячи різьблене руків’я.

— Тоді добре. Я до твоїх послуг, командире.

Роздiл 30

На світанку мешканці Арлона почали покидати місто. Евакуація проводилася навдивовижу продуктивно. Містяни готувалися до неї й уже кілька тижнів збирали речі. Усі родини були готові вирушати, кожен із двома сумками з одягом, ліками та кількаденним запасом харчів.

Центральна частина міста спорожніла ще до полудня. Від Арлона лишилася тільки оболонка. За допомогою мішків із піском та закладеної вибухівки Республіканська армія швидко перетворювала більші будівлі на оборонні бази.

Солдати супроводжували цивільних до підніжжя скель, де вони починали довгий звивистий підйом до кам’яних печер. Стежка була вузька й віроломна, а часом піднятися виходило тільки за допомогою кількох мотузяних драбин, закріплених на камінні цвяхами.

— Це буде складний підйом, — зауважила Жинь, із сумнівом дивлячись на прямовисну скелю. Драбини були такі вузькі, що цивільним доводилося підніматись один за одним, і їм ніхто не допомагав. — Усі впораються?

— Вони виберуться, — ззаду до Жинь підійшла Венка з двома малими сопливими дітьми, братом і сестрою, які відбилися від батьків у натовпі. — Наші люди роками використовували ці схили для схованок. Ми ховалися там у добу Ворожих Держав. Ми ховалися там, коли прийшла Федерація. І це ми також переживемо. — Венка примостила дівчинку собі на стегно і смикнула за собою її братика. — Ходімо, хутчіше.

Жинь озирнулася через плече на людський потік, що рухався внизу.

Можливо, у печерах Дракони будуть у безпеці. Але біженцям із півдня наказали зайняти долину в низовині, а це була абсолютно відкрита місцевість.

За офіційною версією, печери були замалі, щоб умістити всіх, тож біженці мусили рятуватися самотужки. Але в долині зовсім не було сховку. Відкриті всім стихіям, без природних чи військових бар’єрів, за якими можна сховатися, біженці не мали захисту ані від погоди, ані від Міліції, і вже точно не від Фейленя.

Але куди ще їм було йти? Вони не приплили б до Арлона, якби на батьківщині було безпечно.

— Я хочу їсти, — скаржився хлопчик.

— Мені байдуже. — Венка смикнула його за кістлявий зап’ясток. — Годі рюмсати. Йди хутчіше.

— Цей бій матиме три етапи, — сказав Вейсжа. — Перший: ми відіб’ємося в зовнішньому каналі між Червоними скелями. Другий: ми переможемо в наземній битві за місто. Третій: вони спробують відступити вздовж узбережжя — і ми їх переб’ємо. До цього етапу ми дійдемо, якщо нам неймовірно пощастить.

Офіцери похмуро кивнули.

Жинь роззирнулася на присутніх у нарадчій кімнаті, вра­жена кількістю незнайомих облич. Добру половину офіцерів тільки-но підвищили. Вони носили стрічки старшого командування, але на вигляд були щонайбільше на п’ять років старші за саму Жинь.

Стільки юних наляканих облич. Верхівку військового командування перебили. І все це швидко перетворювалося на війну, у якій воювали діти.

— А той військовий корабель зможе пройти між скелями? — запитала капітан Далайн.

— Дадзі знає про цей канал, — сказав адмірал Кулау, молодший офіцер військово-морського флоту, який замінив Молкоя. Він говорив так, немовби намагався поглибити голос, щоб здаватися старшим. — Корабель проєктувала вона, тож зможе.

— Це неважливо, — сказав Ежидень. — Якщо їхній військовий корабель почне висаджувати на берег війська навіть поза каналом, нам буде несолодко. — Він схилився над мапою. — Ось чому ми поставили лучників тут і тут…

— А чому немає укріплень із тилу? — перебив Кітай.

— Наступ буде з боку каналу, — сказав Вейсжа. — А не з долини.

— Але канал — це очевидний шлях для наступу, — сказав Кітай. — Вони знають, що ми цього чекатимемо. На місці Дадзі, та ще й маючи таку значну численну перевагу, я розділив би війська й відправив би третю колону ззаду, доки увага всіх інших буде прикута до іншого місця.

— Ніхто й ніколи не нападав на Арлон із суші, — сказав Кулау. — Ворожі війська розбили б ще на верхівках гір.

— Ні, якщо їх не охоронятимуть, — наполягав Кітай.

Кулау відкашлявся.

— Охорона там є. Там чатує п’ятдесят людей.

— П’ятдесят людей не зможуть спинити цілу колону!

— Чан Ень не відправить цілу колону свого недолугого війська з тилу. Маючи такий великий флот, ти ставитимеш на нього.

Ніхто не висловив очевиднішої відповіді, яка полягала в тому, що Республіканська армія просто не мала людей, щоб облаштувати кращі укріплення. Якщо якусь частину Арлона й забезпечили обороною, то це були палац і казарми. А не долина в низовині. І не вихідці з півдня.

— Звісно, Чан Ень захоче перетворити цей бій на сухопутний, — плавно продовжив Вейсжа. — Тут у них чиста чисельна перевага. Але ми зможемо перемогти в цьому бою лише за умови, що лишатимемося на воді.

Канал уже заблокували такою кількістю залізних ланцюгів та підводних перешкод, що він майже перетворився на греблю. Республіка ставила не на чисельність, а на мобільність: їхні озброєні вітрильники могли сновигати поміж Імперськими кораблями, розбиваючи стрій, доки гарматні команди скидатимуть бомби з позицій на скелях.

— А який у їхнього флоту склад? — запитав молодий офіцер, якого Жинь не впізнала. Він страшенно нервувався. — У які кораблі ми цілимося?

— Цілитись у військові кораблі, а не у вітрильники, — сказав Кулау. — Усе, що має на борту требушет, вважаємо ціллю. Але значна частина їхніх військ — на тій плавучій фортеці. Якщо зможете потопити кораблі, то спершу потопіть її.

— Хочете, щоб ми розосередилися на скелях? — запитала капітан Далайн.

— Ні, — сказав Кулау. — Якщо ми розосередимося, то вони просто зітруть нас на порох. Лишайтеся вузькою лінією й запечатайте канал.

— І нам не варто непокоїтися про їхнього шамана? — запитала Далайн. — Якщо ми зберемо кораблі докупи, то він просто розіб’є наш флот об скелі.

— Про Фейленя подбаю я, — сказала Жинь.

Генерали скоса глянули на неї. Вона дивилася на присутніх, які сиділи широко розплющивши очі.

— Що?

— Після останньої вашої зустрічі тебе не було місяць, — сказав капітан Ежидень. — Ми вистоїмо проти Фейленя, у нас п’ятнадцять ескадронів лучників, розставлених на стінах.

— І він просто поскидає їх звідти, — сказала Жинь. — Вони його лише роздратують.

— А ти ні?

— Ні, — сказала вона. — Цього разу я можу літати.

Генерали немовби сумнівалися, чи варто сміятися. Лише генерал Тарквет, котрий, як завжди, мовчки сидів у глибині кімнати, був страшенно зацікавлений.

— Я збудував їй, гм, такого собі повітряного змія, — пояснив Кітай. Він зробив декілька жестів руками, які нічого не пояснили. — Він складається зі шкіряних крил та залізних прутиків. Жинь може створити достатньо гаряче полум’я, щоб підняти себе за тим же принципом, як піднімаються ліхтарі…

— Ви його випробували? — запитав Вейсжа. — Спрацювало?

Жинь і Кітай кивнули.

— Просто чудово, — сухо промовив Ґужубай. — Отже, припустімо, що вона не збожеволіла