Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

Мандрівку в інший світ Зак затіяв, щойно минуло два тижні після смерті Бентен, тож емоції — і гіркі від прощання з Акай, і радісні від видужання Діке — врешті почали влягатися.

У невідомому засніженому місті святковий дух шелестів у повітрі сумішшю обгорткового паперу, гірлянд і сніговії. Ліхтарики розсипали різнобарвне світло в серці святкового ярмарку. Десь дзвеніла пісня на багато голосів, звідусіль сипалися вітання. Люди обіймалися, сміялись, пили щось паруюче і, мабуть, алкогольне з паперових горняток, крізь натовп пливла дівчина-продавчиня кольорових льодяників. Рен тільки-но задивилась на цукерки, як відчула удар у спину.

— Ой, вибачте! — Повз неї прошмигнула дівчина в шапці набакир. — Геть вас не помітила!

— Не біда, якщо кістки цілі, — Рен стенула плечима, перевіряючи стан своєї спини, і відповіла: — Наче цілі.

— Чудовенько! — незнайомка сяйнула усмішкою і покликала когось голосно й протяжно: — Іґні-ісе! Та зажди, Мойри б тебе забрали!

Почувши про Мойр, Рен блискавично озирнулась, але незнайомка наступної миті вже зникла в натовпі, а дівчині залишилося гадати, чи то їй причулося, чи й у цьому випадковому світі знають про Трьох Гостей. Вона роззирнулася в пошуках Закса: полум’яні патли майоріли неподалік і дуже швидко змінювали місце перебування. Рен швидко проштовхалась поміж людей, здолала відстань між ними і піймала Заксову руку. Попри мороз, його пальці зберігали затишне тепло — ознака всіх богів, пов’язаних вогнем. Торарей усе погрожував, що їм час братися за освоєння всіх стихійних сил. Проте більшість студентів виявляла стійке бажання користуватися тією силою, яку обрали спочатку.

— Якщо мої розрахунки правильні, то ми повернемось серед ночі, — повідомив Закс, звіряючись подумки з відомими лише йому розрахунками.

— Ох, я вже бачу, що ми робитимемо в Академії посеред ночі.

— Мені перерахувати всі можливі варіанти? — Заксова усмішка красномовно свідчила, що він готовий фантазувати на цю тему.

— Ні, спасибі, я й так знаю, що ти запланував! — хмикнула Рен, видихаючи хмарки пари.

— І що ж?

— Допастися до бібліотеки і читати все, до чого встигнуть дотягтися твої руки, доки бібліотекарка не прожене тебе вранці геть із закритих відділів зі старовинними рукописами, доступ до яких можливий лише з письмовим дозволом Одіна!

— Пф-ф, як передбачувано, Савітрі!

— А що, здивуєш мене?

— Дивувати тебе — мета мого життя на наступні кілька років!

— Боги Тріад, скільки пафосу! А що ж ти робитимеш, коли минуть ці кілька років суцільного дивування Рендалл Савітрі?

Закс промовчав, проте на його губах блукала дивна усмішка.

Півтемрява, яку освітлювали лише тонкі свічки й гірлянди надвходом, здавалась Рен неймовірно красивою. Закс бавився з вогнем — гасив пучками свічку на їхньому столику, а потім запалював її знову, надаючи полум’ю іншого кольору.

— Буду вельми вдячна, якщо розповіси, що ми тут робимо, — зауважила Рен після третього тістечка і другої кави. — Не конкретно тут — а загалом. Я ж помітила, що куди б ми не потрапили, там неодмінно зима і свята. Збіг?

— Ти сильно розчаруєшся, якщо скажу, що на це є важливі причини? — Закові пальці тепер скручували серветку в трубочку, мовби йому ні миті не сиділося спокійно.

— Ніскільки, — безтурботно відказала Рен. — Я ж чудово знаю, що Закс Нортон пальцем об палець не вдарить, якщо не матиме на це вагомих, важливих і серйозних причин. То ти рятуєш світ чи що?

— Ні. Лише намагаюсь поєднувати приємне з корисним. А приємне, між іншим, це час із тобою.

— Мене більше цікавить корисне.

— Я в пошуках. Кожна наша мандрівка — це ще одна спроба. Та я не знаю, в якому світі мій пошук завершиться з успіхом.

— І що буде, коли ти знайдеш? — спитала Рен, проте Зак замовк.

Він довго-довго дивився на неї, і в цьому погляді ховалася відповідь — не буде їй відповіді. Бо є турбота, яка в словах, а є — яка в мовчанці, як казала Нікта. А Зак ось цей Нортон, скільки вона його знала, був певен, що мовчанка — найкращий вибір.

Хлопець замислено подивився на свічку, що майже зотліла, і змінив колір її полум’я на фіолетовий.

— Усе колись догорить, — прошепотів він раптом. — І я, і ти, Рендалл, і сонце над Академією, і сама Академія, і найважливіше стане наймізернішим, а крізь камінь проросте трава. Ти знаєш, що тоді зостанеться від наших бажань та бід?..

Запитання й напруга горіли в кармінних потемки очах. І Рен інстинктивно подалася вперед, навіть не опускаючи повік, бо вона не знала відповідей на ці питання, не знала відповіді на те, хто така богиня Савітрі, але знала, що коли її тепло може розтопити його тривогу, то вона так і вчинить. Після короткого поцілунку Закс швидко хитнувся назад і продовжив:

— А нічого. Не залишиться абсолютно нічого. І якщо пам’ятати про це, Рендалл, тоді легше приймати складні рішення.

— Якщо ти завжди користуєшся цим методом, — осміхнулася дівчина, — то я не дивуся, чому тебе вважають безцеремонним хамом.

— І я теж тебе достобіса обожнюю, — хижа посмішка освітила Закове лице. Але поза тим його задума нікуди не зникла, і навіть спроби віджартовуватися не приховували її.

Наступного разу, коли директорка покликала до себе Рен, Аматерасу мала дуже втомлений вигляд — утім, вона тепер майжезавжди мала такий вигляд, наче невидимі нитки висотували з неї енергію. Аматерасу опустила повіки, підкреслені в кутиках червоними тінями, і після вітання стиха попросила Рен описати їй трійцю незнайомців, які кілька тижнів — мовби вічність тому — забрали з собою Сета. Дівчина, підбадьорена шансом дізнатися правду, кинулася згадувати найменші деталі.

— Що ж, Савітрі, ви були праві. Це не аномалія, — хмикнула Аматерасу, коли оповідь закінчилася. — Скидається, до нас справді навідалися гості з тіньового боку. Я вже прийняла рішення розповісти студентам про наших сусідів, а вам