Марк Твен - Оповідання та памфлети, Марк Твен

приклад, щоб проілюструвати звичай, який набрав поширення не тільки в Нью-Гемпширі, але в кожному з наших штатів,– я маю на увазі сентиментальний звичай відвідувати, ласкаво обходитися, прославляти і гугнявити пісні над убивцями, подібним до Пайка, починаючи від того дня, як вони входять засудженими до страти у тюрму, і кінчаючи тим днем, коли вони загойдаються на шибениці. Ось уривок з «Темпл Бар» (1866), з якого видно, що цей звичай не обмежується кордонами Сполучених Штатів: «31 грудня 1841 року в Мансфілді (графство Нотінгем) один швець, на ім’я Джон Джонс, убив свою кохану, Мері Холем, дочку шанованого робітника. Його стратили 23 березня 1842 року. Це був мужчина непевних звичок, який не стримував своєї пристрасті. Дівчина відхилила його залицяння, і він сказав, що, оскільки вона не належить йому, вона не дістанеться нікому. Коли він завдав їй першої рани, яка спочатку не сула смертельна, дівчина почала благати про життя, але, зрозумівши його намір, попросила дати можливість помолитися. Він сказав, що сам помолиться за обох, і докінчив свій злочин. Рани були завдані шевським ножем, і горло було перерізано по-варварському. Після цього він упав на коліна і деякий час молив у бога прощення для двох нещасних закоханих. Він не робив спроби втекти і сам признався у злочині. У в’язниці він поводився якнайпристойніше і здобув прихильність тюремного священика: його відвідав єпіскоп Лінкольна. Він зовсім не висловлював каяття за злочин і, здавалося, з тріумфуючою впевненістю збирався просто приєднатися до своєї жертви на небі. Його відвідали кілька набожних і благодійних нотінгемських дам, які заявили, що коли в бога й був син, то це він і є. Одна з цих дам послала йому білу камелію, щоб він ішов з нею до місця своєї страти» (примітка М. Твена).