Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

class="book">— Та згадай же, що ми читали про Юпітер? Тисячу кілометрів аміачно-метанової атмосфери, вихорі, урагани, тиск неймовірний. Температура — сотні градусів нижче нуля, тяжіння втричі більше, ніж у нас. А тут є кисень, бо ми ж ним дихаємо. Ще й яке запашне повітря, наче після грози! І тяжіння нормальне, легко ходити.

— Це правда, — кивнула дівчинка, спантеличено дивлячись в небо. — Бо й Сонце он яке велике! А Юпітер же далі від Марса. З нього Сонце повинне здаватися зовсім манюсіньким…

— Невже робот набрехав? — Славко розгублено почухав потилицю, на обличчі його позначався неспокій. — Не може бути! Машина не повинна брехати.

— Що ж діяти, Славку? До кого б нам звернутися?

— Пошукаємо людей… господарів планети, — сказав хлопець. — Вони скажуть, куди ми потрапили. Може, тут ми дізнаємось і про Планету Квітів.

— Згода, — зраділа Ліна. — Тільки дивися, щоб не сталося так, як на Марсі.

— Це ти дивися, — повчально сказав Славко. — Не хапайся за дерева та плоди, не перевіривши.

Вони завдали рюкзаки на плечі, рушили до озера. На березі біля невеликого човника поралася людина. Справжня людина! На ній було щось схоже на шорти блідо-зеленого кольору, а торс — оголений. Могутнє тіло незнайомця вилискувало райдужно під променями Сонця, воно було небачено гармонійне і прекрасне.

— Глянь, — прошепотіла дівчинка. — Людина…

— Угу, — зітхнув Славко. — Тільки гарніший за наших людей. Дивися, як він рухається. Наче гімнаст.

— Гукнемо його?

— Спробуємо.

Славко, трохи повагавшись, крикнув:

— Послухайте! Не знаю, чи ви розумієте мене. Ми — з іншої планети…

Незнайомець на якусь мить повернув обличчя до дітей, приязно усміхнувся, вітально помахав рукою. У великих фіолетових очах не відбилося ні подиву, ні навіть цікавості. Він стрибнув до човна, схожого на казкову іграшку, загойдався на воді. Піднявши руки, мов крила, щось заспівав. Луна від його співу прокотилася над озером, мелодійно вернулася назад. Човен рушив з місця, ледь торкаючись води, незнайомець був схожий на міфічну істоту, що бавилася таким незвичайним способом, радіючи своїй силі, красі, могутності.

Він зробив велике коло над водою, з шумом промчав повз дітей Землі. Трохи стишивши хід човника, глянув на гостей, вуста його не ворухнулися, але шукачі почули приязний голос:

— Я вас зрозумів, браття! Як і всіх мислячих. Чого ви бажаєте?

— Ми б хотіли порозмовляти з вами! — схвильовано мовив Славко. — І повернутися на рідну планету!

— І розпитати дещо, — додала дівчинка.

— Питайте, — весело засміявся незнайомець. — Питайте простору, дерев, квітів. Все, що треба, вони вам скажуть. А на рідну планету повертайтеся так, як прибули сюди. Бажаю щастя! Я поспішаю на побачення, браття. Я радію! Мене покохала чарівна Уолла! Я щасливий!

Він розігнав човника так сильно, що одірвався від поверхні озера, піднявся в повітря, ковзнув веселковим привидом над срібнолистими плакучими деревами і щез в імлистій далині.

— Оце так, — пробурмотів Славко. — Наговорив. Питайте дерев, квітів. Може, насміхається?

— Та ні. Він добрий — моє серце відчуває.

— Каже — повертайтеся так, як прибули. Так, ніби на трамваї проїхалися.

— А може, для них воно так і є. Може, вони звикли до відвідин інопланетян? Ти бачив — він глянув на нас, ніби на дерево або на камінь.

— А ще ти помітила — він не розтуляв рота, а ми чули його слова?

— Може, ми чули його думку?

— Мабуть.

— Славку, а мені чогось так хороше стає! І ніби за спиною крила виростають… легко, радісно… Мені подобається ця планета… як би вона там не називалася. Вона якась приємна!

— І мені, — кивнув Славко. — Але ж треба пошукати людей. Хтось нам повинен допомогти.

З води зненацька виринула голова рибини, поволі попливла до берега.

— Глянь, глянь! — закричав Славко. — Яка велетенська ри9а!

Риба підскочила над водою, пролетіла над головами шукачів. Вони порозкривали роти від подиву, спостерігали за нею.

— На Землі є літаючі риби, — сказав хлопець. — Але так довго не літають. Вискочать і падають.

Рибина наблизилась, затріпотіла прозорими крильцями над головою Славка. Заплямкала круглим ротом.

— То на Землі, — повчально сказала вона. — Там нижча еволюція.

Діти отетеріли. Мовчали, перезиралися. Рибина зробила ще одне кільце в повітрі, знову зупинилася, помахуючи райдужними крилами.

— Це ти говориш? — нарешті спромігся на слово Славко. — Чи, може, нам здалося?

— Я, — озвалася рибина. — А хіба що?

— Як же так? А хто тебе навчав?

— Родичі, — дивуючись, відповіла рибина. — Друзі. Я народилася, а потім мене навчали. А тебе не родичі?

— Угу, — сказав спантеличений хлопець. — Але я не знав, що риби можуть розмовляти. У нас на Землі…

— А, — грайливо перебила рибина. — То ви з Землі? Тоді ясно. У нас, на Ра, все інакше. Тут розмовляють і тварини, і люди, і риби, і птахи. Навіть деякі рослини і квіти. Дивіться, вивчайте, дивуйтесь. Бажаю радощів!

Рибина весело метнулася понад берегом, з розгону пірнула у воду, попливла.

— Оце так, — похитавши головою, сказав Славко. — Якби у нас таку рибину виловив, то, мабуть, з переляку б умер!

— Здорово, — засміялася Ліна. — Принести б таку рибу у шкільний акваріум. Приходить Світлана Григорівна — наш біолог, — і тут рибина каже їй, висунувши носа з води: «Доброго ранку!»

— Ха-ха-ха, — весело заливався хлопець. — А вона — бац! — і в крісло! «Нашатиру мені, нашатиру!»

— А я б хотіла, — задумливо мовила дівчинка, — щоб наші тварини розмовляли. Собаки, наприклад. А то дивиться, дивиться тобі в очі, аж проймає поглядом, а сказати не вміє.

ДРУГ

Блідо-блакитний будинок, зроблений з непрозорого матеріалу, схожого на пластмасу, весь