Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

й себе зарахував до займенника ми, тим самим теж ствердивши свій намір вирушити на пошуки українки.

— Я ось що думаю, — почав повагом. — Ми маємо один шанс — дістатися на узбережжя власного посудиною, яка б чекала нас там і змогла потім довезти назад, на Ентанго.

— Ні! — підхопився з місця Майкл. — Не на Ентанго, а на північ Суматри, в Тусуклаїнг.

Фатухелу глипнув на лікаря: що говорить цей молодий чоловік? Але Маас підтвердив:

— Так, Фатухелу, друже, нам в Тусуклаїнг конче треба.

— Якщо треба вам, значить, треба і мені, — проскрипів Фатухелу. — До того ж, північ Суматри це набагато ближче, ніж Ентанго.

Ліан запропонував свій катер.

— Не годиться, — заперечив Фатухелу. — Краще ми зробимо ось що. Дамо потужний мотор на дхоу і на ньому підемо до Аравії.

— А де ж ми візьмемо дхоу? — поцікавився Ліан.

— Посудина є, але до неї потрібні руки, щоб залатати дірки. А от парус і кріплення я зберіг. Сам ходив колись.

Фатухелу замовк, пустив пасмо сивого цигаркового диму і заховався за ним, поринув у часи, коли молодим синдбадом мчав до північної Африки з надією, що його шоколадна Фа чекає свого мореплавця. Та не судилося…

— Тоді завтра й почнемо, — погодився Ліан, бо знав, що добре оснащене дхоу зараз, взимку, дасть фору будь-якому іншому судну такого ж класу. Та й хто допетрає, що аж до Аравії приповзла старезна шкапа? Хто зверне увагу на вицвілий парус і просмолені борти, не покриті фарбою? Хіба впаде підозра на таке судно? Фатухелу має цілковиту рацію.

Однак коли вранці Ліан та Майкл у супроводі Фатухелу на далекій піщаній косі побачили те, що колись називалося дхоу, настрій у них геть зіпсувався. Здаля колишнє судно нагадувало об’їджений чайками скелет доісторичного архіоптерикса. Тому чоловіки навіть не уявляли, як можна підступити до купи колод, щоб вони раптом не розсипалися від їхнього дихання.

Та Фатухелу прицмокував:

— Які чудові морені колоди, їм зараз ціни немає, криця, а не дерево.

— Невже на такому дхоу можна дістатися до Аравії? — не мав віри Ліан.

— При хорошому вітрі влітку до Персидської затоки можна дійти за три тижні, — гордо повідомив Фатухелу. — Але тепер мало хто відважиться на таке, тому й матимуть нас за своїх. Воно то ризиковано, бо вітер зустрічний, над Індійським океаном зараз північно-східний мусон. Надія тільки на потужний мотор.

— А скільки часу треба, щоб відбудувати це дхоу?

— Місяць-два, — некваплячись потягував Фатухелу, хоча в очах промайнули бентежні вогники. Не сказав, що за цей час, якщо впораються з відбудовою дхоу, то отримають своєрідний швидкісний рекорд.

Працювати починали з першими променями сонця, а закінчували, коли Фатухелу запалював останній ліхтар.

Майкл поволі приходив до тями. Працював як буйвол, не відчував втоми. Чув тільки шепіт: швидше, швидше… Достеменно знав, кому він належить, бо лише одна Марта могла так ніжно дмухати в обличчя і шепотіти, шепотіти…

Засинав тут же, заколисаний розміреним шурхотом безконечних розповідей Фатухелу. Він повертався на косу, як тільки закінчував щоденний ритуал запалювання вогнів, сідав біля вогнища, смакував запеченим на вугіллі тунцем, і говорив-балакав з особливим піднесенням. Таким говірким не пам’ятає коли був. Фатухелу над усе цінував освічених людей, особливо юристів, котрі знали усі таємниці законів життя, тому намагався і собі говорити про щось мудре.

— Уже в найдревніших книгах, написаних на санскриті, є згадки про надійність дхоу.

Почавши таким чином свою розповідь і надавши їй цілком фундаментального значення, обводив присутніх очима — чи зацікавив слухачів. На обличчі Ліана завжди вловлював неабиякий інтерес. Іноді до них приходила Даке, приносила щось попоїсти і теж заворожено слухала його розповіді. Навіть Маас, котрому теж знаходилася робота, примощувався поруч і слухав. Тільки Майкл мав наліт відчуження на обличчі і, здавалося, був замотаний у товстий сувій шовку. Це вловлював Фатухелу, коли язики полум’я особливо щедрі на жовтогаряче світло.

— Десь є така старовинна книга «Наука про життя рослин». Їй, казали синдбади, три тисячі років. Там описані сорти дерева для різних суден і навіть писалося про те, що залізо не повинно використовуватися в зчепленні та скріпленні дощок, тому що метал піддається впливу магнітних шкал в морі.

— Ти дивись… — захоплено прошепотів Ліан.

— Непоганий багаж знань для тритисячолітньої давнини, — додав Маас.

Навіть Майкл озвався:

— А ми все робимо так, як треба?

Фатухелу, під чиїм керівництвом йшли ремонтні роботи, поважно хитнув головою і трохи помовчавши, додав інформацію, котра знову викликала жвавий резонанс.

— Якось мені розповідали синдбади, що ходили на дхоу аж до західної Африки, досить цікаву річ. У минулому столітті одна англійська мандрівниця на весь світ розтрубила про звичай добувати вогонь у жінок бакеле при допомозі черенка пальмової гілки, який швидко крутили в заглибленні з дерева тієї ж пальми. Виявляється, ще до її повідомлення цим способом користувалися тільки у наших широтах. Ось так. Де західна Африка, а де наш Ентанго…

Майкл засинав і уві сні виголошував довжелезні пишнослівні промови вдячності Фатухелу за його винахідливість. Мудрий, передбачливий старий знав, з ким доведеться мати справу, і тому правильно виважив усі перестороги. Бо й справді, кому спаде на думку переслідувати стару шкаралупину?

Йшли додому Ліан і Даке. З ним повертався й Маас. Тільки Фатухелу нікуди було квапитися. Він сидів, перемішував тліючі вуглини і смоктав цигарку за цигаркою…

Нарешті Маас з Ліаном привезли на косу новий потужний мотор, куплений у Танджунау за гроші лікаря. Даке теж віддала решту, що лишилася від продажу сережок, для влаштування дхоу і на заправку пальним.

— Оце буде швидкість! — збуджено коментував Ліан, коли встановили мотор. — Це ж двісті кінських сил тягтиме наше дхоу. Ну, Фатухелу,