Володимир Миколайович Владко - Нащадки скіфів

вряд чи це було б для нас легше. Адже тоді проти нас будуть не тільки віщуни, а й головні сили старшин, дуже розлючені і, крім того, значно досвідченіші бійці, ніж оці.

— Це правильно, — неохоче погодився юнак.

Гомін знизу чомусь ущух. Його змінило загрозливе мовчання, яке порушувалося тільки брязкотом зброї та шаленими вигуками бійців, що вели бій вдалині. Там гаряча сутичка не припинялася. Іван Семенович невідривно дивився на крайні скелі в тому напрямі, звідки кілька хвилин тому висувалася верхівка металевого шолома. Брови його зсунулися, він напружено чекав.

— Отепер і слід чекати нападу, — промовив він зосереджено. — Очевидно, тому там, унизу, і притихли. Увага, Артеме! Ні в якому разі не поспішати. Ждіть моєї команди.

Артем терпляче чекав, так само уважно дивлячись на гребінь скелі. З хвилини на хвилину можна було опинитися під новим дощем свистячих і шпичастих стріл. Мимоволі Артем на мить озирнувся на непорушне тіло свого побратима, вірного Варкана. Шпичаста стріла, а потім і дротик… Він глибоко зітхнув. Але відриватися від спостережень було не можна. Юнак добре розумів: не слід поспішати, проте не можна прогаяти ані хвилини. Адже віщуни, мабуть, добре підготувалися до штурму. Надходив час одчайдушного їхнього нападу. Дорбатаєві й Гартаку лишалося або рішуче вибити чужинців з зайнятої ними позиції й самим оволодіти нею для дальшої оборони проти повстанців, або попасти в саму гущавину бою, який невблаганно наближався до урвища. Це було ясно — і не доводилося сумніватися, що Дорбатай докладе всіх зусиль для того, щоб уникнути зустрічі з повсталими невільниками. Він намагатиметься за всяку ціну вибити й знищити групу чужинців…

Раптом Іван Семенович простягнув руку до Артема:

— Тс-с! Увага! Починається! Не поспішайте, Артеме!..

З-за краю скелі показалося відразу кілька шоломів. Потім міцні руки вхопились за каміння. З-під шоломів визирнули обличчя віщунів — бородаті, люті й загрозливі. Віщуни обережно заглядали на скелястий майданчик, готові першої-ліпшої хвилини або видертися на нього й напасти на чужинців, або, в разі потреби, знову сховатися за гребенем.

Діана тихо загарчала. Та міцна рука Івана Семеновича притиснула голову собаки до землі, і вона змовкла, насторожено стежачи своїми розумними очима за появою ворогів.

Віщуни оглядали майданчик. Вони не бачили на ньому нічого, окрім вбитого воїна. Втікачі-чужинці, що переховувалися в кам’яній заглибині природної скелястої колиски, лишалися для них непомітними.

Ось один з віщунів, мабуть, вирішив, що небезпеки немає. Він перехилився назад й гукнув щось до своїх. І враз з десяток віщунів у шоломах і башликах з’явилися на краю майданчика. Вони були озброєні не тільки своїми звичними короткими мечами-акінаками або широкими кинджалами: цього разу у всіх були луки й повні стріл сагайдаки. Вони спинилися на краю, тримаючись за кам’яний гребінь, але не наважувалися рушити вперед.

Раптом знизу пролунав скрипучий владний голос Дорбатая. Можна було зрозуміти, що старий віщун щось питав. Той самий віщун, який гукав раніше, відповів йому, — навіть з ясно відчутними заспокійливими інтонаціями. І це дало несподівані наслідки.

За кілька секунд над гребенем скелі показалась голова самого Дорбатая в його своєрідному священному золотому головному уборі, що нагадував водночас і шолом, і башлик. Так само, як і його попередники, старий віщун уважно оглянув майданчик. Його холодні й жорстокі очі пильно придивлялися до кожного камінця, кожного виступу.

Артем завмер, боячись поворухнутися. Йому здалося, що погляд Дорбатая на хвилинку спинився на стінах їхньої кам’яної колиски. Тільки на хвилинку — і потім побрів далі. Та не може ж він бачити крізь каміння, не може! А щілина, крізь яку дивився юнак, була така вузенька, що її просто не можна помітити. І все одно Артем не міг позбутися враження що старий віщун устиг за цю мить побачити і його, і товаришів… От би зараз, не чекаючи далі взяти б та й ударити…

— Дуже хочеться покінчити з ним, — чи не самими губами прошепотів Артем у бік Івана Семеновича. — Ви ж не знаєте, Варкан дав Ронісові клятву вбити Дорбатая… але ж він помер… а проклятий віщун…

— Тс-с! — суворо спинив його геолог.

Дорбатай все ще уважно оглядав скелі — і особливо ті виступи, за якими ховалися чужинці. Раптом його обличчя скривилося в зловісну гримасу. Він наче прийняв якесь рішення. І Артем, не вірячи своїм очам, побачив, як старий віщун і справді показує довгою своєю жилавою рукою в їхній бік. Це було не тільки несподівано, а навіть неймовірно! І все-таки він показував саме сюди, мов справді Дорбатай побачив чужинців крізь каміння!

Як би там не було, а покірні велінням старого віщуна, його помічники вже сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові мечі й луки із покладеними на них стрілами. Артем відчув наче зі сторони, як напружилося все його тіло і як він важко дихає, ніби йому забракло повітря. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить… Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Адже віщуни, наближаються, от уже до них лишається всього метрів п’ять-шість, не більше…

— Кидайте, Артеме!

Одна лише мить потрібна була для того, щоб піднести кінець бікфордового шнура до цигарки. Шнур зашипів, заіскрився. І шашка разом з ним перелетіла через кам’яну стінку.

Втім, зразу стало ясно, що юнак кинув її надто сильно. Шашка пролетіла над головами віщунів і впала десь позаду них, чи, може, навіть звалилася вниз, за межі майданчика…

— Ще одну!

Знову шашка майнула в повітрі, лишаючи по собі димовий слід. Вона впала безпосередньо біля ніг трьох передніх віщунів. Вона диміла, бікфордів шнур розсипав іскри. Віщуни спинились і вражено поглядали на цю дивну незнайому їм річ, що відчутно шипіла, нагадуючи якусь маленьку сердиту тваринку.

— Лягати! — гукнув Іван Семенович, озирнувшися на товаришів. — Хіба ви самі не розумієте цього?

Почувся стривожений голос Дорбатая: старий віщун пізнав це сердите шипіння. Воно нагадало йому поразку біля священної купи хмизу. Артем