Олексій Миколайович Толстой - Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

так само, як щойно в дзеркало, підморгнув своєму двійникові і зник за дверима. 123

Тільки-но Гарін — один в закритій машині — помчав центральними вулицями міста, розвіявся будь-який сумнів: він вчасно накивав п’ятами. У робітничих районах та передмістях гули стотисячні юрми… Подекуди вже майоріли полотнища революційних прапорів… Поперек вулиць квапливо споруджували барикади з перекинутих автобусів, меблів, що викидали з вікон, дверей, ліхтарних стовпів, чавунних ґрат.

Досвідченим оком Гарін бачив, що робітники добре озброєні. На грузовиках, які пробивалися крізь натовп, везли кулемети, гранати, гвинтівки… Безсумнівно, це була робота Шельги.

Декілька годин тому Гарін впевнено кинув би війська на повсталих. Але тепер він нервово натискав на педаль машини, що мчала серед прокльонів та вигуків: «Геть диктатора! Геть раду трьохсот!»

Гіперболоїд захопив Шельга. Про це знали, про це кричали повстанці. Шельга розігрує революцію, як диригент — героїчну симфонію.

Гучномовці, встановлені за наказом Гаріна ще під час продажу золота, нині працювали проти нього — ширили на весь світ звістки про загальне повстання.

Двійник Гаріна, всупереч усім сподіванням Петра Петровича, почав діяти рішуче і навіть вдало. Його добірні війська штурмували барикади. Поліція з аеропланів скидала газові бомби. Кіннота рубала палашами людей на перехрестях. Особливі бригади ламали дверні замки, вдиралися в житла робітників, знищували все живе.

Та повстанці трималися вперто. В інших містах, у великих фабричних центрах, вони рішуче переходили в наступ. На середину дня всю країну охопило повстання…

Гарін витискував із машини всю швидкість її шістнадцяти циліндрів. Ураганом мчав вулицями провінційних містечок, збивав свиней, собак, душив курей. Перехожі не встигали вирячити очей, як закурена, чорна величезна машина диктатора, зменшуючись і ревучи, зникала за поворотом.

Він зупинився лише на кілька хвилин, щоб набрати бензину, налити води в радіатор. Мчав усю ніч.

На ранок владу диктатора ще не було скинуто. Столиця горіла, підпалена термітними бомбами, на вулицях валялося до п’ятдесяти тисяч трупів. «От тобі й барон!» — усміхнувся Гарін, коли на зупинці гучномовець прохрипів ці звістки.

О п’ятій годині наступного дня його машину обстріляли.

О сьомій годині, пролітаючи якимсь містечком, він бачив революційні прапори і людей, що співали.

Він мчав усю другу ніч — на захід, до Тихого океану. Вдосвіта, заливаючи бензин, почув, нарешті, із чорного горла гучномовця добре знайомий голос Шельги:

— Перемога, перемога… Товариші, в моїх руках — жахлива зброя революції — гіперболоїд…

Скреготнувши зубами, не дослухавши, Гарін помчав далі. О десятій годині ранку він побачив перший плакат з боку шосе; на диктовому щиті величезними літерами стояло:

«Товариші… Диктатора взято живого. Але диктатор — двійник Гаріна, підставна особа. Петро Гарін зник. Він тікає на захід… Товариші, виявляйте пильність, затримайте машину диктатора… (Називали ознаки). Гарін не повинен уникнути революційного суду…»

Опівдні Гарін помітив позад себе мотоцикл. Він не чув пострілів, але за десять сантиметрів од його голови у склі машини появилася від кулі дірка з тріщинками. Потилиці стало холодно. Він витиснув весь газ, який могла дати машина, метнувся за пагорб, завернув до лісистих гір. Через годину вскочив у міжгір’я. Мотор почав здавати і заглух. Гарін вистрибнув, повернув кермо, пустив машину під укіс і, ледве розминаючи ноги, почав видиратися урвищем до соснового бору.

Згори він бачив, як промчало по шосе три мотоцикли. Задній зупинився. Озброєний, до пояса голий чоловік стрибнув з нього і зазирнув у прірву, де валялася розбита машина диктатора.

У лісі Петро Петрович скинув з себе все, крім штанів та натільної фуфайки, надрізав шкіру на черевиках і пішки почав добиратися до найближчої залізничної станції.

На четвертий день він дістався самотньої приморської мизи поблизу Лос-Анджелеса, де в ангарі висів завжди напоготові його дирижабль.

124

Вранішня зоря зійшла на безхмарному небі. Рожевою парою курився океан. Гарін, перехилившись з вікна гондоли дирижабля, ледве в бінокль помітив глибоко внизу вузеньку шкаралупу яхти. Вона дрімала на дзеркальній воді, що просвічувалася крізь легке млисте покриття.

Дирижабль почав спускатися. Він весь сяяв у промінні сонця. З яхти його помітили, підняли прапор. Коли гондола торкнулася води, од яхти відчалила шлюпка. За кермом сиділа Зоя. Гарін ледве пізнав її — так змарніло її обличчя. Він стрибнув у шлюпку, посміхаючись, мовби нічого не сталося, сів поруч Зої, поляскав її по руці:

— Радий тебе бачити. Не сумуй, крихітко. Зірвалося, — наплювати. Заваримо нову кашу… Ну, чого ти засмутилася?

Зоя. спохмурнівши, одвернулася, щоб не бачити його обличчя.

— Я щойно поховала Янсена. Я стомилася. Зараз мені все — все одно.

З-за небокраю зійшло сонце, — величезна куля викотилася над синьою пустелею, і туман розтанув, наче примарний.

Простелилася сонячна дорога, виграючи маслянистим полиском, і чорним силуетом на ній мріли три похилі щогли та ґратчасті вежки «Арізони».

— Ванну, сніданок і — спати, — сказав Гарін.

125

«Арізона» повернула до Золотого острова. Гарін вирішив завдати удару в самісіньке серце повстанців — захопити великий гіперболоїд та шахту.

Гарін був упевнений в собі, рішучий, веселий, — до нього знову повернувся гарний настрій.

Вранці наступного дня помічник капітана, який взяв команду на судні після смерті Янсена, занепокоєно вказав на пірчасті хмари. Вони швидко піднімалися з-за східного краю океану, вкривали небо на величезній, десятикілометровій висоті. Насувався шторм, можливо, ураган — тайфун.

Гарін,