Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

в центрі. Це була Софія де Вітте. Граф Станіслав очікував побачити графиню Софію в Яссах, і все одно ця зустріч стала для нього несподіванкою. Ще більше здивувала поява графа Потоцького Софію. Для генерала Попова і графа Потоцького були залишені почесні місця за столом, якраз навпроти Софії. Поява нового обличчя викликала підвищений інтерес до нього, адже граф Станіслав приїхав до Ясс з Європи, з Відня. Запитання сипалися з усіх боків, і Потоцький був змушений якийсь час відбиватися, практично не торкаючись їжі.

Але ось лакеї почали відкорковувати пляшки з шампанським, гості пожвавилися, і після першого тосту розмови за столом стали голоснішими, жарти і сміх доповнювали дзвін келихів і тости.

Граф Станіслав був голодний і вже збирався поїсти, але відчув неясне занепокоєння — щось змусило його підняти голову. Він поглянув перед собою і зловив її погляд. Це був абсолютно незвичайний погляд! На губах Софії грала легка усмішка, але очі були дуже серйозні. Це був той прямий, відкритий погляд, який обеззброює чоловіків, але й жінку робить беззахисною, показуючи, яка вона самотня. Так можна дивитися тільки на людину, якій ти готовий довірити себе. Погляд триває лише мить, але за цю мить «сплітаються» людські серця, а душі занурюються одна в одну. Так народжується таїнство кохання!

«Боже мій! Зараз ця мить закінчиться, і зникне вся чарівність моменту…», — промайнуло в голові у Станіслава, і справді, Софія швидко опустила очі.

Станіслав озирнувся навколо — переконатися, що ніхто не помітив цієї близькості: всі були зайняті їжею, і тільки генерал Попов дивився на них з усмішкою, трохи лукаво, але, як здалося графу, зі схваленням.

Після обіду всі перейшли до вітальні пити каву.

Софію оточили офіцери, і всі спроби Потоцького підійти до грекині, щоб поговорити з нею наодинці, були безуспішними. Зате у графа Станіслава з’явилася можливість спокійно роздивитися графиню Софію. Вона була чудова!

«Чим же вона так притягує до себе? — думав граф. — Так, безсумнівно, вона вродлива».

Софія була в елегантній світлій сукні.

«Вона зараз у самому розквіті жіночої краси, — продовжував свою думку Станіслав, — гнучкий, стрункий стан, граціозні рухи, м’які лінії, округлі плечі, виточена шия, оксамитова шкіра, а ці очі… Тільки від одного її погляду можна втратити розум!»

«Так, вона вродлива, — ще раз повторив про себе граф. — Але ж не лише це викликає у мене такий трепет, таке збудження. Я знаю безліч прекрасних дам, врешті-решт, Жозефіна теж дуже гарна, але я ніколи не відчував до неї настільки сильного потягу. Схоже, всі ми, чоловіки, і самі до ладу не можемо пояснити, чому вибираємо ту чи іншу жінку. Тепер я можу сказати це з повною впевненістю. І все ж?»

Софія помітила, що граф Потоцький не зводить з неї очей. Це додало їй деякої розкутості, а разом з тим і чарівності.

«Вона дуже природна, — знову занурився у свої думки Станіслав, — не грає, як багато жінок, залишається собою, без показних і артистичних жестів, без зайвого сорому або скутості. Водночас від неї виходить подих свіжості. Але і це не головне». Головне, як здалося йому, він прочитав у її погляді. Вона зможе стати його другом! Вона зможе зрозуміти його в будь-якій життєвій ситуації, зрозуміти, і якщо потрібно, пробачити і підтримати. Стати вірним, відданим партнером.

Романтична натура графа Станіслава побачила в погляді графині Софії, напевно, більше, ніж можна було побачити, але ж у коханні і не буває інакше!

Станіслав відчув, що його долала втома після дороги, тому, вибачившись, він попрощався і поїхав до себе.

Графиня Софія була дещо збентежена швидким від’їздом графа Станіслава. За столом їй здалося, що між ними виникла деяка близькість, до того ж, Софія досі пам’ятала той боязкий дотик його руки чотири роки тому в бібліотеці Тульчинського палацу. У вітальні вона придушувала в собі хвилювання, зустрічаючи ніжний, повний туги погляд Станіслава, і дуже хотіла, щоб він підійшов до неї. Але час ішов, він розмовляв з іншими людьми, не наближаючись до неї. Софія розцінила це як боязкість графа, але навіть ця риса його характеру їй імпонувала.

Графиня де Вітте дуже сподівалася побачити графа наступного дня на обіді у генерала Попова, але Василь Степанович пояснив, що граф Потоцький зустрічає гетьмана Ржевуського і на обіді бути не зможе.

— До того ж, мила графине — додав Попов, — граф із гетьманом завтра вранці збираються відбути на кілька днів до Тульчина.

Це повідомлення засмутило Софію. Зміна в її настрої не могла залишитися непоміченою генералом Поповим, але він був прекрасним дипломатом і не подав виду.

Вранці наступного дня до будинку Потоцького була подана запряжена карета, й ад’ютант доповів про це графу.

За обідом у Попова графиня де Вітте сиділа сумна, і ніякі спроби господаря і гостей вивести її зі стану меланхолії не увінчалися успіхом. Несподівано до обідньої зали увійшли граф Потоцький і гетьман Ржевуський.

— Графе! — від несподіванки вигукнув генерал Попов. — Ви ж збиралися вранці покинути нас. Щось сталося?!

— Ні-ні, Василю Степановичу, не хвилюйтеся, — швидко відповів Потоцький. — Нам з гетьманом потрібно попрацювати з документами, тому шкода витрачати час на дорогу.

Генерал Попов перевів погляд на Софію і відзначив, що вираз обличчя графині зовсім змінився — на її вустах сяяла усмішка.

— Так-так! — погодився Попов, багатозначно киваючи головою. — Як я вас розумію — документи завжди повинні бути в повному порядку.

Після обіду графиню Софію знову оточували чоловіки, але цього разу серед них був і граф Станіслав.

Через кілька днів вечерю влаштовував граф Потоцький. За картярський стіл він запросив генерала Попова, графиню де Вітте і гетьмана Ржевуського.

Несподівано графиня Софія заявила:

— Ваша світлосте, Василю Степановичу, завтра я хочу здійснити кінну прогулянку на пагорб, який видно з Ясс. Не могли б ви дати мені офіцера у супровід?

Граф Станіслав швидко підвів очі на графиню. Вона, усміхаючись, дивилася прямо на нього. Це був виклик, і граф Станіслав прийняв його.

— Графине, —