Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

й слухати, і я зрозумів, що процес польсько-українського порозуміння буде довготривалий. Буде тривалий тому, що й Польща у свій час була імперією, яка підкорила собі Литву, Білорусь, а потім Україну, – ну а хто хоч раз у житті покуштував українського меду, тому дуже тяжко забути його смак. Поєднати може нас тільки страх перед спільним ворогом, і це вже відчувається в політиці наших стосунків. Від їх поліпшення залежить доля обох держав. Та невже ми й надалі перераховуватимемо по обох боках лінії Керзона жертви, розпалюватимемо обопільну ненависть, а з цього будуть користати західний і східний сусіди?

Передовсім – східний. Нині на світі існує лише один головний ворог свободи – російська надщерблена імперія, а іракці, іранці, серби – то учні Росії. Спадкоємиця СРСР майже безболісно попрощалася з ленінізмом, який не зумів навіки зміцнити Московщину, й безсоромно повернула собі імперсько-царські символи – двоголового орла й андріївський прапор, чим заявила світові, що від традиційних загарбницьких амбіцій не збирається відмовлятись і не відмовляється: на очах у всього цивілізованого світу методично й по-фашистськи жорстоко знищує маленький чеченський народ та й своїх жертв теж не рахує. Колись комуністична банда з «гуманних» міркувань присилала з Афганістану цинкові домовини родинам загиблих; двоголова новітня імперія навіть не шле матерям похоронок.

Не народився ще в Росії муж, який витруїв би із свого народу імперську ментальність і повернув його обличчям до історичної землі – Нечорнозем’я, на якій, і тільки на ній, може витворитися згодом демократична російська нація, котрої на світі поки що немає. Існує й надалі московська орда, що мріє, як і колись, завойовувати чужі краї, нині ж вона воює із власним народом.

Чи то аж такий непохитний закон історії, що кожна імперія мусить конати в крові: римська, турецька, австрійська, британська, сербська, російська? Та якщо так, то хто може гарантувати, що кров не проллється в Польщі і в Україні? І коли таки, не дай Боже, проллється, то тільки через наші польсько-українські незгоди: наші землі – найвразливіше місце Європи. Світові нині загрожує смертельно зранений звір – і тому європейські народи, які вийшли з-під опіки російської імперії, мусять забувати колишні чвари й об’єднуватися проти спільного ворога.

У травні 1995 року я побував на святкуванні 150-річчя від дня народження автора українського гімну Михайла Вербицького в селі Млинах біля Перемишля. Виступали там львів’яни, посол України в Польщі, перемиський воєвода. Лунали з трибуни палкі слова про дружбу між нашими народами, а біля мене стояв старий млинівський українець і зі сльозами на очах скаржився, що на перемиській землі для українців життя немає…

З великою утіхою я зустрівся – через багато років – з Михайлом Козаком. Не знаю, яким йому видався я, а він зовсім не змінився – такий, як і був: елегантний нобілітований шляхтич. Просив мене приїхати до них: потрібна допомога польським українцям. Українофобський плебс осквернює впорядковані могили воїнів УПА, агітує проти проведення в Перемишлі фестивалю української пісні, вимагає від влади заборони об’єднання українців Польщі. Чому ж так? Адже Львів давно дозволив полякам реставрувати на Личаківському цвинтарі пантеон «польських орлят», загиблих у війні з Українською Галицькою Армією; уЛьвові працюють польські школи, функціонують костели, розгорнуло свою діяльність Польське культурне товариство, та й так званим «мілосьніком Львова» ніхто не забороняє любити наше місто.

Чому не берете з нас приклад, заповзяті в неактуальній нині українофобії найближчі сусіди? Звертаюся до вас словами Тараса Шевченка: «Подай же руку козакові і серце чистеє подай!» – невже й на заклик нашого генія глухими будете?

Минулого року заходами професора Варшавського університету україніста Степана Козака вийшов у Польщі мій роман «Орда» в перекладі Єжи Литвинюка. Це моя мандрівка до вас, поляки. Приходьте й ви до нас не із затиснутими дулями в кишенях, а з книгами, добром, піснею; приходьте й на торги – й тільки цим ми зможемо переконати світ, що наші народи дозріли до життя у європейській спільноті.

Таж немає кровної ненависті між нами, є тільки задавнений біль, і його треба втихомирити: забудьмо про Умань і Кодню, пам’ятаймо про Тараса Шевченка і Броніслава Залеського!

Примірник перекладеної в Польщі «Орди» привіз мені до Львова сам перекладач пан Єжи Литвинюк. І знаєте: він обняв мене – й від себе та Едварда Бурого привітав з незалежністю України! І це так природно: адже Польща першою в світі визнала нашу державу.

Хтось може мене спитати, чи хотів би я ще раз податися в мандрівку до Москви. Наразі не хотів би. Та я б з радістю поїхав, якби знав, що бодай два російські письменники – як оце Єжи Литвинюк і Едвард Бурий – зустрінуть мене з розкритими обіймами і щиро порадіють разом зі мною, що моя Україна вже вільна… Обізвіться, може, вже є такі письменники в Росії?

6

Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно і луком, і стрілою… Хтось із філософів сказав таке, а я розшифровую: лук – то пристрасть до пізнання, а стріла – сам подорожній, який долає віддаль, адекватну закладеним у ньому спонуці й витривалості.

Мене завжди манив простір – не так на своє лоно, як поза межі уже баченого і осмисленого: а що там далі, за лінією пізнаного, яке воно – те, про котре отримав інформацію в словесних або графічних символах: величніше, ніж я собі уявляв, чи набагато мізерніше, й мене чекає розчарування? Одне слово, треба зігнути до критичної напруги дугу свого лука й випустити себе у стрімливий політ поза лінію відомого… А що, зрештою, вивело людину в космос, як не жага пізнання світів, відмежованих