Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Із жоною - сестрою імператора, - почувся голос ще одного боярина, - добре вчинив - чим ми гірші від німецького імператора чи хозарського кагана... Ні, тільки так мусило й нині буде. Ти, княже, став імператором, будемо тобі вірними слугами.

- Імператори зробили все, як я вимагав, - промовив Володимир, - дали вінець...

- Слава василевсу!.. - заволало кілька бояр.

- ...вони віддали мені в жони царівну Анну, з якою я повінчався в Херсонесі...

- Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, - лунало в палаті.

- ...і ще вирішив я зробити так, як того жадали ви, мужі мої, - охрестити руських людей.

- Добре зробиш, княже, добре!

- Але хреститимуть вас не патріарх константинопольський і не його єпископи та священики; у городі Києві здавна живуть священики, іже прийшли з Болгарії, нині з нами приїхали з Херсонеса Анастас і Іоанн - вони охрестять Русь.

Це справді була перемога бояр і мужів-християн, вони домоглись того, що хотіли, і тепер не могли та й не хотіли ховати свою радість.

- Славен наш князь! - лунали в палаті збуджені голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цілують воєвод, воєводи - бояр, як чоломкаються мужі старші й нарочиті.

Але не всі думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палаті затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало:

- А як бути, княже, з старими богами, требищами і жерцями нашими такожде?

Це була дуже відповідальна, страшна хвилина - у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з ідолищами, що височать скрізь по Русі, з требищами в городах, весях і на погостах, де досі складались жертви, з жерцями й волхвами, які служили богам, і, нарешті, зі всіма тими людьми, що вірять ще старим богам?

Просити в когось поради, запитати в бояр, воєвод, мужів, що стоять тут, у палаті, - ні, проминули ті часи, коли князь, чи то їдучи на брань, чи устрояючи землі, звертався до них і сукупно з ними вирішував усі справи; нині він мусить думати й вирішувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовніше - про душі, серця людей, про віру...

Та й що, що можуть сказати князеві бояри, воєводи, мужі? - У кожного з них своє серце й душа, тут є багато християн, та є ще й язичники, які не скоро, а може, й до смерті не зречуться старого закону. І не тільки тут, так скрізь - в усіх землях, городах, весях Русі - старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чіпко тримається за отчу землю...

Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як і допреже, що нове може жити поряд із старим, тоді, либонь, загине в гущавині старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути і має право жити тільки нове...

Імператор, - так, у цьому слові було все - він глава Русі, господар земель, віднині йому, як імператору й пастиреві, покоряються й душі людські, дивись, імператоре Володимире, на які вершини ти зійшов, дивись і жахайся!

Відступати тепер Володимир уже не міг. Дуже твердо, впевнено й владно імператор Володимир сказав:

- Велю повалити всіх ідолів земель, знищити требища, охрестити Русь...

- Слава, слава князеві Володимиру! Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима.

6

Через кілька днів до Києва прибуло лодійне воїнство, разом з яким їхала цариця Анна.

На березі Почайни зібравсь тоді весь город - Гора, передграддя, Подол, Оболонь, - адже це їхали вої, що пролили власну кров, перемогли ромеїв і прибили щит над ворітьми Херсонеса, змусили імператорів укласти почесний мир; багатьох з воїв, які навесні вирушали з Києва, не було на подіях - життям своїм вони заплатили за перемогу Русі.

Над Почайною про це не говорили. Попереду всіх людей на березі Почайни стояли горянські бояри, воєводи, мужі ліпші й нарочиті, множество їхніх, одягнутих у найкращі одяги й обвішаних оздобами, жон і дочок, а на чолі їх усіх князь Володимир - вони прийшли зустріти в городі Києві сестру імператорів ромеїв царицю Анну, що нині була жоною князя.

Не було тут такожде дітей князя Володимира - він не просив і, певне, сам не хотів, щоб вони зустрічали його жону, самим дітям було дуже боляче бачити в славі не матір, а мачуху...

Город Київ зустрічав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не діждалась з походу свого чоловіка і цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що їм було до отця, який, втративши єдиного сина, стояв і дивився нині безтямними очима на плесо, де навіки втонула його радість? Хто, хто з них думав про дітей, що цього ранку стали сиротами?!

Оточена єпископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багряні її черевики не попав пісок, вистелені були червоні килими, під ноги їй боярині й воєводші кидали квіти з київських садів, привезений з Херсонеса хор співав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумілі й нові для киян слова:

- Слава василевсам! Слава! Слава!

Князь Володимир зустрів, обняв і поцілував одягнуту в сріблясту туніку, з червоним корзном на плечах царицю Анну... Може б, він цього не зробив, коли б знав, що в цю годину біля вікна палати на Горі стоять і дивляться на нього сини його й дочка - тіні жони Рогніди. Втім, зараз він не думав і не міг уже думати про них і Рогніду, - на берег сходила нова його жона - василіса Анна.

Позаду лишились лодії, на яких стояли цілі й покалічені вої, на березі лишились жони-удови, діти-сироти... Урочистий похід дуже повільно - під блакитним київським небом, серед зелених дерев і багатства квітів, з гучними криками, співами - підіймався Боричевим узвозом, став перед ворітьми, де почеплені були знамена всіх земель Русі, і зник за стінами, де на городницях мідяно дзвонили била...

І тоді на Горі в теремі княжому почалося те, чого тут ніколи не бувало, - в палатах, покоях, світлицях, переходах зазвучали чужі, незнайомі й незрозумілі голоси - кілька покоїв віддані були цариці Анні й жонам, які їй прислужували, скрізь, на верху й унизу, в кімнатах обабіч сіней розмістились придворні жони, сли, священики, слуги, гості з