Дуглас Адамс - Автостопом — по Галактиці

була його присутність. Та коли вони відвезли Зафода на його корабель, Форд зненацька відчув такий напад сорому, що в нього зникло будь-яке бажання дати дьору.

— Не те, — казав він собі подумки, — не те, не те, не те, — і міцніше притискав до себе одну з громихівок, які вони запозичили з багатого арсеналу зброярні Зафода.

Трилліан здригнулася і, звівши очі до неба, спохмурніла.

Небо теж було іншим. Воно вже не було порожнім і чорним.

За дві тисячі років кріккітських воєн і якихось п’ять років, за місцевим часом, законопаченості в кокон часової тягучки, хоча для Галактики пройшло десять мільярдів років, сільські краєвиди мало в чому змінилися, та небосхил став невпізнанним.

В ньому висіли затьмарені вогні та грізні тіні.

Високо в небі, куди не зводив очей жоден кріккітянин, розташувалися бойові зони, зони роботів. Гігантські бойові зорельоти та орбітальні станції-фортеці ширяли на подушці з полігравітаційного поля, відокремлені сотнями кілометрів повітря від ідилічної пасторалі поверхні Кріккіту. Трилліан дивилася в небо і розмірковувала.

— Трилліан, — пошепки гукнув Форд Префект.

— Слухаю.

— Що ти робиш?

— Розмірковую, — відповіла вона.

— А ти завжди так дихаєш, коли думаєш?

— Я навіть не помічала, що дихаю.

— Отож те мене й стривожило.

— Здається, що я знаю… — почала Трилліан.

— Ш-ш-ш-ш! — стривожено цитьнув Слартібартфаст і своєю худою, тремтячою рукою поманив їх відступити далі, в тінь дерев.

Ураз, як і колись на стрічці, по стежці, що збігала вниз пагорба, показалися вогники, та на цей раз танцюючі промені були не від гасових каганців, а від електричних ліхтариків. Сама по собі зміна не разюча, та від кожної нової деталі у наших мандрівників волосся ставало сторч. На цей раз не чутно було чудових мелодійних пісеньок про квіти, про польові роботи та про дохлих собак, а тільки приглушені голоси, які вели гарячу спірку.

Один із вогнів поповз по небу з повільною ваговитістю. Артура цупко схопив напад клаустрофобії, тепле пахуче повітря застряло в горлі корком.

Через кілька секунд показався ще один загін. Він наближався з другого боку темного пагорба. Кріккітяни просувалися поквапом і цілеспрямовано, обмацуючи місцевість навколо себе променями ліхтариків.

Явно, що обидва загони сходилися і не тільки один з одним. Вони свідомо рішуче зближалися в одній місцині, саме в тій, де стояв Артур та його товариші.

Артур почув легкий шерех, то Форд Префект скинув до плеча свою громихівку, потім тихий плаксивий кашель — Слартібартфаст підняв свою. Він відчув холодну, незвичну вагу своєї зброї і тремтячими руками підняв її.

Він став незграбно намацувати запобіжник, щоб зняти його, а потім перевести перемикач громихівки на найпотужніші набої. Його так трясло, що якби зараз він пальнув у кого-небудь, то висмалив би на тілі нещасного свій підпис.

І тільки Трилліан не підняла свою рушницю. Вона звела свої брови, опустила їх і замислено закусила губу.

— Вам не спадало на думку… — почала вона, та в цю мить її супутникам було не до розмов.

Темінь за їхніми спинами прорізав промінь світла. Рвучко повернувшись, вони уздріли третій загін кріккітян, який шукав їх з ліхтариками.

Громихівка Форда Префекта злісно дзявкнула, та полум’я шугонуло назад і вибило зброю з його рук.

Одну мить усі були скуті страхом, час на секунду завмер, чекаючи, що хтось іще вистрелить.

Та секунда минула, а ніхто так і не вистрілив.

Блідолиці кріккітяни оточили мандрівців, і вони опинилися в колі тремтливого світла кишенькових ліхтариків.

Бранці дивилися на тих, хто їх полонив, а ті дивилися на бранців.

— Вітаю, — заговорив один з тих, хто полонив, — даруйте мені, та ви… чужоземці?

РОЗДІЛ 28

А тим часом далеко звідси, на багато мільйонів миль далі, аніж може собі уявити наш з вами розум, Зафода Біблброкса охопила нудьга.

Він лагодив свій корабель — тобто з неослабною цікавістю спостерігав, як його ремонтує робот-ремонтник. І тепер його корабель знову був одним з наймогутніших та найнезвичайніших зорельотів на світі. Він міг податися куди завгодно, зробити що завгодно. Зафод погортав якусь книжку, та тут же жбурнув її в куток. Її він уже читав.

Зафод пішов до вузла зв’язку і ввімкнув вседіапазонний висилач термінових повідомлень.

— Хоче хто-небудь хильнути? — кинув він у мікрофон.

— Тобі що, терміново закортіло випити, хлопе? — проскрипів голос з протилежного кінця Галактики.

— Содова чи тонік у тебе є? — продовжував Зафод.

— Іди ти кометі під хвіст.

— Годі, годі, — буркнув Зафод і вимкнув висилача.

Він зітхнув і плюхнувся у фотель. Потім звівся на рівні і подибав до комп’ютерного монітора. Понатискав на клавіші. По екрану посипалися бульбашки, проковтуючи одна одну.

— Глить! — підбадьорював Зафод, — так ти ще й тіка-а-а-аєш! Глить її!

— Привіт, — бадьоро озвався комп’ютер через хвилину, — ти набрав три очки. Твій рекорд — сім мільйонів п’ятсот дев’яносто сім тисяч двісті…

— Годі, годі, — перебив Зафод і вимкнув комп’ютер.

Він знову сів у фотель. Погрався олівцем. Це заняття потихеньку стало втрачати свою привабливість.

— Годі, годі, — сказав він і ввів до комп’ютера цей раунд очок, а також свій рекорд.

Корабель помчав по Всесвіту, і зірки злилися в суцільне марево.

РОЗДІЛ 29

— Скажіть, будь ласка, — сказав худющий, блідолиций кріккітянин, який виступив із рядів своїх сородичів і тепер переступав з ноги на ногу в колі світла.

Свою стрільбу він тримав так, ніби вона була не його власна, а її власник попросив потримати її, поки він збігає кудись на хвилинку, — чи вам що-небудь відомо про так звану «рівновагу в природі»?

Відповіді від бранців він не одержав, якщо не рахувати нерозбірливого бурмотіння і мимрення. Промінь ліхтарика ковзав по їхніх обличчях. А високо в небі, в зоні роботів, Повелителі продовжували свою темну справу.

— Бачите, — ніяково провадив кріккітянин, — ми тільки чули про це краєм вуха, можливо, воно нічого й не важить. Та, в такому разі, вважаю за краще вас повбивати.

Він перевів погляд на свою стрільбу, ніби намагався пригадати, на що ж треба натиснути.

— Тобто, — додав він, підвівши погляд, — у тому разі, якщо вам немає про що з нами погомоніти.

Слартібартфаст, Форд та Артур відчули, що тіло їхнє торопіє знизу догори. Незабаром торопіння дійде до їхніх мізків, які на даний момент були зайняті лише тим, що рухали їхні щелепи вгору-вниз. Трилліан трясла головою так, як трясуть коробку з крутиголовкою, коли вже більше нічого придумати не в силах.

— Розумієте, — втрутився ще один чолов’яга з натовпу, — нас турбує оцей самий план ліквідації Всесвіту.

— Так, — підхопив інший, — і рівновага в природі. Нам просто