Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

наївна — та що там, навіть нахабна… Але я про те знаю! Не треба мене в тому переконувати! Не треба мені це доводити! Особливо в такий спосіб… Це несправедливо!»

— То не може бути Любисток, — сказав він глухо, дивлячись на гриву Плітки.

— То Любисток, — повторила Цірі. — Ґеральте, ми мусимо щось зробити.

— Що? — запитав він із гіркотою. — Скажи мені — що?

Кнехти стягнули Любистка з воза, ставлячись до нього на диво ґречно, без брутальності, майже з визнанням, найвищим, на яке їх стало. Перед східцями, що вели на ешафот, розв’язали йому руки. Поет нахабно почухав собі дупу й неквапно ступив на східці.

Одна зі сходинок раптом затріщала, а поручень, зроблений з ошкіреної жердини, прогнувся. Любисток ледь утримав рівновагу.

— Прокляття! — крикнув. — Це треба відремонтувати! Гляньте, хтось колись на цих сходах уб’ється! Ото буде нещастя!

На помості Любистка прийняли двоє помічників ката в шкіряних кубраках без рукавів. Кат, широкий у плечах, наче замкова вежа, дивився на засудженого крізь прорізи в каптурі. Поряд стояв типчик у багатому, хоча й по-жалобному чорному одязі. Вираз обличчя в нього також був як за жалоби.

— Зацні панове та містяни з Боклера та околиць! — зачитав він гучно й жалібно з розгорнутого пергаменту. — Цим доводиться до відома, що відомий як Юліан Альфред Панкрац віконт де Леттенхоф, alias[47] Любисток…

— Панкрац що? — запитала пошепки Цірі.

— …вироком вищого княжого суду визнаним був винним у всіх звинуваченнях у злочинах і провинах, а саме: образі величності, державній зраді, а передусім — у спаплюженні гідності шляхетського стану через клятвопорушення, пашквілянство, наклеп та брехню, а також через пияцтво, непристойний через те дебош, інакше кажучи — розпусництво. Тому трибунал присудив, аби віконта Юліана et cetera, et cetera[48] покарати primo[49] ущербком герба через накладання на щит стрічки чорної укісної. Secundo[50] — конфіскацією власності, земель, гаїв, борів, замків…

— Замків, — простогнав відьмак. — Яких замків?

Любисток нахабно пирхнув. Вираз його обличчя точнісінько свідчив, що він сердечно забавляється з тієї оголошеної трибуналом конфіскації.

— Tertio[51] — кара головна. Передбачену за ті злочину кару волочіння кіньми, ламання колом та четвертування милостиво над нами пануюча Анна Генрієтта, Ясновельможна Княжна Туссану й пані в Боклері, вирішила вмилостивити до рубання голови сокирою. Нехай справедливість здійсниться!

Натовп видав кілька нечітких викриків. Баби, які стояли в перших рядах, заходилися лицемірно скрикувати та нещиро голосити. Дітей брали на руки чи на запліччя, аби вони побачили зі спектаклю все. Помічники ката викотили на середину помосту плаху та накрили її серветкою. Було трохи замішання, бо ж виявилося, що хтось свиснув плетену корзину для відтятої голови, але скоренько знайшли іншу.

Під ешафотом четверо обдертих вуличників розгорнули хустку, аби впіймати на неї кров. Був великий попит на такого типу сувеніри, на тому можна було непогано заробити.

— Ґеральте. — Цірі не підводила опущеної голови. — Ми мусимо щось зробити…

Він не відповідав.

— Я хочу сказати слово до народу, — гордовито заявив Любисток.

— Аби коротко, віконте.

Поет став на краєчку помосту, підняв руки. Натовп завмер і затих.

— Гей, люди! — крикнув Любисток. — Як воно? Як ви самі?

— Та якось живемо, — буркнув після короткої паузи хтось із задніх рядів.

— То й добре, — кивнув поет. — Дуже я радий. Ну, а тепер можемо вже починати.

— Майстре кате, — сказав зі штучним піднесенням той, у жалобі. — Роби свою повинність!

Кат наблизився, згідно з давнім звичаєм став перед засудженим навколішки, схилив голову в каптурі.

— Прости мені, добрий чоловіче, — попросив замогильно.

— Я? — здивувався Любисток. — Тебе?

— Еге.

— Ніколи в житті.

— Еее?

— Ніколи в житті не пробачу. З якого такого дива? Бачили ви його, фігляра? За мить він голову мені відрубає, а я маю йому вибачити? Та ви жартуєте, чи що? У таку мить?

— Як же воно так, пане? — сторопів кат. — Але ж такий закон… І звичай такий… Засуджений перш за все повинен пробачити катові. Пане добродію! Відпусти вину, пробач гріх…

— Ні.

— Ні?

— Ні!

— Не стану його страчувати, — похмуро заявив кат, встаючи з колін. — Хай простить, сучий син, інакше нічого з того не буде.

— Пане віконте… — той, у жалобі, узяв Любистка під лікоть. — Не ускладнюйте. Люди зібралися, чекають… Простіть йому, він же ґречно просить…

— Не прощу й усе тут!

— Майстре кате… — Той, у жалобі, наблизився до ката. — Страчуйте його без прощення, га? Я вас за те винагороджу…

Кат без слова простягнув лапу, величезну, наче пательня. Той, у жалобі, зітхнув, сягнув до кошеля, насипав жменю монет. Кат дивився на них хвилину, потім стиснув долоню. Очі в отворах каптура зловороже блиснули.

— Добре, — сказав він, ховаючи грошву й розвертаючись до поета. — Ну, ставайте навколішки, пане упертий. Покладіть-но голову на плаху, пане злостивий. Я також, як тре’, можу бути злостивим. Буду вас рубати два рази. А як вдасться мені, то й три.

— Вибачаю! — завив Любисток. — Вибачаю!

— Дякую.

— Ну, раз він уже простив, — сказав похмуро урядник у жалобі, — то віддавайте гроші.

Кат відвернувся й підніс сокиру.

— Відсуньтеся, вельможний пане, — сказав зловорожим глухим голосом. — Не плачте тут над інструментом. Ви ж знаєте, як воно буває: там, де голови рубають, і вуха летять.

Урядник відсахнувся так різко, що ледь не впав з ешафота.

— Так добре? — Любисток став навколішки й витягнув шию на пласі. — Майстре? Гей, майстре?

— Чого?

— Ви ж жартували, правда? Зрубаєте за одним разом? З одного замаху? Га?

Кат блиснув очима.

— Несподіванка, — гарикнув зловісно.

Натовп раптом захвилювався, розступився перед вершником на спіненому коні, що рвався до помосту.

— Стояти! — крикнув вершник, вимахуючи великим, обвішаним червоними печатками рулоном пергаменту. — Зупиніть страту! Княжий наказ! З дороги! Зупиніть страту! Везу помилування для приреченого!

— Знову? — ревнув кат, опускаючи вже підняту сокиру. — Знову помилування? Це вже стає нудним.

— Помилування! Помилування! — репетував натовп. Баби в першому ряду почали лементувати ще гучніше. Багато хто, особливо підлітки, свистіли та вили з незадоволенням.

— Утіштеся, зацні панове та містяни! — крикнув жалібний, розкручуючи пергамент. — Ото воля її милості Анни Генрієтти! У своїй незмірній доброті для святкування підписання миру, який-бо, як вість несе, був підписаний у місті Цінтра, Її Милість прощає віконтові Юліану Альфреду Панкрацу де Леттенхофу, alias Любистку, його провини та милує його від страти…

— Кохана Ласочко, — сказав Любисток, широко всміхаючись.

— …наказуючи одночасно, аби той пойменований віконт Юліан Панкрац et cetera без зволікання покинув столицю й межі королівства Туссан і ніколи сюди не повертався, бо не бажає Її Милість на нього дивитися! Ви вільні, віконте.