Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Хочуть їх бачити – побачать.

Тронний зал вже був заповненим народом настільки, що ніде було не те що яблуку, пшону впасти. Саме тому на запізнення ще двох гостей церемонії мало хто звернув увагу. Хіба ті, кому вони необережно відтоптали ноги, щоб добратися до мармурової колони. Чотири таких на рівній відстані проростали крізь білий мармур підлоги тронного залу та підпирали стелю. Прекрасне місце для того, щоб і бачити все, що треба і коли що сховатися від кого не треба. Хоча, бачити те, що діється біля трону можна було з кожного куточку залу. Підвищення, на якому сьогодні зібралася вся сім’я королівського роду Фарга та ще якийсь старезний чоловік. Чорна мантія та пухнасті сиві бакенбарди робили його чимось схожим на сову.

Зараз він якраз про щось люб’язно розмовляв з пані Шшаацою. Вдова короля, як і варто було вдові, була одягнена в чорне. Але це чорне на ній виглядало так, що перші модниці столиці поряд з нею виглядали б Попелюшками. Розкішне мереживо на білосніжному волоссі стікало на плечі жінки, прикриті напівпрозорою чорною тканиною, яка перетікала в димні хвилі сукні. Аби не білий хвіст, жінку можна було б назвати прекрасним чорним метеликом.

Задивившись на жінку, Зоря не помітила, як їх з Симоною укриття розсекретили. Високий міцний чоловік в червоній сорочці та чимось знайомій шкіряній безрукавці, який несподівано виник перед ними.

Чим саме, нагадала Симона, коли розвернулася та спантеличено охнула.

– Вчителю Равере?

Вишивка! Той самий дракон під прикриттям летючої миші, ось що здалося знайомим. Самого ж чоловіка Зоря точно не бачила, надто вже виразним було худорляве обличчя з гострим носом з горбинкою, яскравими зеленими очима та несподівано ніжними кучерями льняного волосся, які спадали на високого лоба.

Нарешті проштовхавшись до них, чоловік міцно стиснув вузькі губи та кинув швидкий погляд на Зоряну.

– Це моя подруга! – швидко промовила Симона та ще й взяла її під руку, щоб довести, що тій можна вірити.

Чоловік вірити не хотів. Це виразно читалося в недоброму прищуленні очей. Роззирнувшись, він знову невдоволено глянув на ученицю.

– Я тихо виведу тебе звідси, – коротко промовив він.

Залом прокотилася хвиля гулу. Біля трону почався рух, руді відступили за спинку трону, пані Шшааца з посмішкою відповзла за спини дітей, зате Шалар та Алар, якого Зоря бачила вперше, схилили голови перед дідуганом в чорному.

Втім, Симона на те уваги й не звернула. Дівчина тільки широко розкрила очі, відкрила рота та глянула на подругу. Що саме вона хотіла сказати, Зоряна зрозуміла одразу. Зрозуміла, та ледь не вилаялася, але стрималася. Замість цього вона різко та майже боляче стиснула її руку вище ліктя.

– Йди! Одну мене вивести буде меншою проблемою, ніж двох нас. Не сперечайся, в нас немає на те часу! – тихо прошепотіла вона.

Зоря прекрасно відчувала сумніви подруги, але зараз в них не було часу на розмову з аргументами. Вона все ще не вірила, що сьогодні все завершиться спокійно і краще вона буде переживати тільки за себе, а не втрачати голову від хвилювання за подругу.

Скривившись, Симона швидко обійняла її.

– Мені це не подобається… – похмуро прошепотіла вона. – Якщо ми скоро не зустрінемося – я піду в революціонери!

Не зважаючи на більш ніж серйозну ситуацію, Зоря ледь помітно посміхнулася. Вона достатньо добре знала подругу, щоб розуміти, що та може. Вона – точно може. Саме тому Зоря у відповідь тільки кивнула та легенько підштовхнула подругу до її вчителя. Лише упевнившись, що та потихеньку пробирається з ним кудись в бік виходу, Зоря все ж дозволила собі повернути увагу до того, що творилося біля трону. Поки пустого трону, біля якого розігрувалася вистава.

За час, поки вони з Симоною говорили в руках дідугана з’явилася подушечка з короною – скромним темним обручем, на якому яскраво палахкотіло три червоні камені.

Шалар та Алар вже підняли голови до народу в залі. В цілковитій тиші  особливо голосно прозвучали два голоси, які наче спліталися в один.

– Викликаємо у свідки Матір Хранительку. Не як володарі – як вартові приймаємо корону. Охоронця Хранителя – не займаючи трону бути нам над Фаргою, берегти до приходу Короля. Воїна Хранителя – за потреби здіймати меч для захисту спадку. Хранителів Дому, Дороги, Покою та Відчаю закликаємо у свідки нашої присяги, нехай буде вона вічною та нехай паде на наші голови покарання за зраду цього слова.

Слова лилися розмірено та впевнено. Змії не рухалися, неначе були не живими істотами, та слова розливалися залом. Якоїсь миті навіть могло здатися, що виголошує присягу один чоловік, а другий лише його відображення. Хоча, якщо Шалар був одягнений у звичний чорний одяг з широкими рукавами, Алар представляв його повну протилежність. Щось схоже на темний мундир, застебнутий на всі ґудзики, коротка стрижка. Але вирази обличь, звуки голосів все було настільки схожим…

Якоїсь миті погляд дівчини повернувся до обличчя Шалару. І краще б вона далі дивилася на стелю. Клятий змій дивився просто на неї.

«Ні, дурня, то лише здається…» – спробувала заспокоїти себе дівчина, але мурашки все ж побігли по спині.

Втім, заспокоїтися не вдалося навіть коли змії раптом синхронно розвернулися до трону, щоб схилити голови. Не як володарі, все ще як вірні слуги, смиренні та готові виконувати волю батька, тримати слово.

Прекрасна та відверто брехлива картинка. Настільки, що Зоря не стрималася та різко сіпнула плечем і похмуро роззирнулася. В залі все ще було тихо. Так тихо, що здавалося, народ навіть не дихає. Сьогодні тут зібралися далеко не дурні й навряд чи хоч четвертина з них повірила цьому фарсу.

Проблема була в іншому. Цілком можливо, що половина з них, хоч і не вірила словам, але вірила зміям. Була банально ними куплена. Тільки ось хто, ними може опинитися будь-хто…

Будь-хто.

Якась думка, ще не дуже чітка змусила Зорю трохи нервово переступити з ноги на ногу. Стариган в чорному обійшов колом зміїв, щось зачитуючи, але Зоря вже не звертала увагу на те, що діялося там. Якась думка не давала їй спокою. Ще не ясна тривога, яка спалахнула у свідомості, варто було з народу в залі виокремити ще одну червону сорочку та золоте шиття на безрукавці.