Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

На мить дівчина відчула себе так, наче її гепнули пильним мішком. А що коли вчитель Симони був таким же «будь-ким»?

Кров відхлинула від обличчя, в голові стало пусто. Ще недавно вона сама ж лаяла рудих за дурну віру тим, кому вірити не варто було б, а сама чим краще вчинила?!

Розгублений погляд злякано заметався залою в спробі зачепитися за щось знайоме, поки в якусь мить все ж не завмер. Не тільки вона втратила увагу до закінчення церемонії. Знайомий погляд бурштинових очей змусив завмерти.

Звісно ж онука Іринея Зорі не могли не запросити на такий захід. У натовпі Зоряна просто не помітила його і зараз відчула як від полегшення ледь не підкосилися ноги. Незворушний та спокійний чоловік став якорем, який змусив дівчину стрепенутися та випростатися, перш ніж ковзнути поглядом вже далі. Симона знайшлася на іншому боці зал, поряд ще з якимось хлопцем в схожому костюмі.

Тихо зітхнувши, Зоряна повільно рушилася вперед. До Симони непомітно проштовхатися зараз не вийде, та може й не треба. А ось Северин не так далеко і він вже точно зможе підказати вона дурепа й треба хвилюватися, чи вона розумниця й можна видихнути.

Зоря встигла зробити рівно три кроки. Зал продовжував зберігати тишу, дідок – бубніти, ніщо не віщувало біди. Та зробити четвертий крок Зоря не встигла.

Зал вибухнув.

Не оваціями, не вітаннями. Ні. Зал вибухнув сліпучим вогняним світлом, оглушив коротким голосним звуком, схожим на удар хлисту та хвилею гарячого повітря, яка знесла гостей з ніг.

Від несподіванки Зоряна встигла тільки зажмуритися, коли її жбурнуло об стіну, мов ляльку. Ногу обпік короткий спалах болі, в голові задзвеніло. На якусь мить Зоря оглухла, в голові затьмарилося, але всього на мить. Першим на ноги скочив хтось з перевертнів, які були ближче до стіни. Він же спіткнувся об ноги дівчини. Новий спалах болю подіяв тонізуюче.

– Та щоб тебе гепнуло… – глухо простогнала дівчина та спробувала піднятися.

Картинка перед очима все ще плила, в голові шуміло, але крізь той шум вже пробивалися окремі звуки. Стогони болю, лайка, плач та звук, який чорним вороном зметнувся над всім цим:

– Геть самозванців!

– В ім’я законних спадкоємців!

– …трон!

– Лаяр..!

Гострий біль пронизав ногу, яку Зоря підтягла до себе. Часто кліпаючи, дівчина спробувала протерти очі, але краще б того не робила. Краще б метушня туманних фігур залишилася для неї загадкою. Краще б вона не бачила чорні тіні, які заполонили зал. Від страху Зоря навіть не відразу зрозуміла, що насправді їх було не більше десяти. Коли один з незваних гостей раптом опинився просто перед нею – рахувати інших бажання не було. Було бажання вижити! Особливо коли чоловік замахнувся на неї.

– Зараза!

Тіло ледь встигло ухилитися. Лезо свиснуло над головою та розлючено дзенькнуло об камінь колони, за яку швидко гулькнула Зоря. Нога підло підкосилася, серце шалено закалатало в грудях. Знала ж що буде якась біда!

В залі хтось заволав, дзвеніла зброя. Крізь сморід горілого металевою ноткою прорізався запах крові. Такий знайомий для сільської дитини й такий дикий від розуміння, з кого вона може тут литися.

– Бийте поплічників зміїв, смерть їм!

Голосні крики боляче били по слуху, але Зоря не могла дозволити собі завмерти. Вона була оглушена вибухом, але той, хто полював на неї відчував себе куди як краще. А коли так часу гальмувати в неї не було.

– Йди сюди, стерво!

Оманливо лагідний тон анітрохи не заспокоїв. Стиснувши зуби, Зоря знову сахнулася далі за колону, рятуючись від убивці. І ледь не проґавила другого.

Оглушені вибухом гості поступово приходили до тями. Розрізнений спротив кріпнув, та нападники не були геть дурними. Ні, вони як щури після короткого нападу тікали, темними кошмарними тінями кидалися до стін, щоб просто зникнути, наче розчинившись в темряві.

Зорі не пощастило.

Що щось не так вона зрозуміти встигла. Навіть озирнутися встигла, коли ще один вбивця замахнувся, щоб вдарити дівку, яка з’явилася на його шляху до тіні. Час застигнув, розтягнувся, наче гумовий, в якому нестерпно яскраво блиснув клинок, який звився над її головою. Здавалося мить розтягнулася у вічність, яку обірвав короткий свист леза, яке прорізало повітря.

Подумати щось розумне для свого фіналу Зоря знову не встигла. Тіло машинально сахнулося назад, але впасти не встигло. Щось різко шарпнуло її вбік.

Час луснув як гумова кулька з болем, який пронизав поранену ногу та голосним криком нападника. До тіні він так і не добрався, збитий з ніг скривавленим чоловіком, який різко подався вперед, наступаючи на його шию.

– Северин!

В грудях раптом стало тісно від усвідомлення того, чому сіре волосся чоловіка потемніло. Настільки тісно та важко, що Зоря навіть не одразу звернула увагу на те, що і хто її врятував. Та і як взагалі встиг висмикнути з-під удару.

Лише коли вона подалася вперед у спробі зробити крок до Северина, вона раптом відчула, що її ноги не торкаються підлоги. Збентежено насупивши брови, дівчина ковзнула руками по гладкій білій лускі того, що обвило її талію.

Усвідомлення змусило Зорю різко повернути голову до рятівника.

– А щоб тебе колоною прибило, виродку!

Звісно вона не помилилася, це був Шалар. Героїчно озброєний парадним мечем принц, правий рукав якого волого блиснув від крові, та це не зупиняло Зорю. Ще недавно святковий зал зараз нагадував бійню з чорною вирвою по центру. Що стало з тими, хто був там не хотілося навіть думати, зате хотілося зробити інше…

О, Зоря ні на мить не повірила тому стурбованому виразу обличчя, яке їй намагалися згодувати! До біса злякана, з головою, що розколювалася від болю, вона відчувала тільки одне бажання – ляснути тварюку так, щоб іскри посипалися з очей.

Що вона і спробувала зробити, та останньої миті руку перехопили. Золотисті очі, на мить втрачаючи вираз тривоги, насмішкувато блиснули. Та всього на мить. Паршивець таки вмів собою володіти!