Донна Тартт - Таємна історія

Узагалі-то, Коркорани запросили чимало народу з Гемпдену: сусідів по гуртожитку, людей, про яких я навіть не знав, що Банні з ними був знайомий. Дівчина на ім'я Софі Дірболд, яку я кілька разів бачив на заняттях із французької, мала їхати разом з нами Френсісовою машиною.

— Звідки її знав Банні? — поцікавився я у Френсіса, поки ми їхали до її гуртожитку.

— Не думаю, що вони були знайомі, принаймні так близько. Але він був у неї закоханий на першому курсі. Упевнений, Меріон не сподобається, що цю також запросили.

Мої побоювання стосовно того, що поїздка вийде ніяковою, не справдилися: поспілкуватися з незнайомкою було чудовим перепочинком. Можна сказати, ми навіть непогано провели час, грало радіо, і Софі (кароока, з сиплим голосом) схилилася на переднє сидіння, поклавши підборіддя на складені руки, і розмовляла з нами. Я вже тисячу років не бачив Френсіса в кращому настрої.

— Ти схожа на Одрі Гепберн, — сказав він їй. — Ти про це в курсі?

Вона частувала нас ментоловими сигаретами Kool та цинамоновими жуйками, розповідала анекдоти. Я сміявся, виглядав у вікно й молився, щоб ми пропустили свій поворот. Мені ще ніколи в житті не доводилося бувати в Коннектікуті. На похороні зокрема.

Шейді-Брук був на вузькій дорозі, що різко відгалужувалася від автостради й потім ще багато кілометрів петляла по мостах та між угідь, пасовиськ із табунами коней та ланами. Трохи згодом плавні перекати лук змінилися полем для гольфа. Дерев'яна випалена вивіска з написом «Заміський клуб Шейді-Брук» погойдувалася на вітрі перед псевдотюдорівським клубним будинком. За ним починалися садиби: великі та красиві, вони не горнулись одна до одної в тисняві, а сиділи кожна на своїх шести чи семи акрах землі.

Уся місцина більше скидалася на лабіринт. Френсіс виглядав номери будинків на поштових скриньках, кілька разів узявши хибний слід, знову й знову повертаючись назад, лаючись та зі скреготом перемикаючи швидкості. Ніяких вказівників та очевидної логіки в нумерації будинків нам відшукати не пощастило, і після півторагодинного тицяння туди й сюди, немов ми були сліпими кошенятами, я вже почав був сподіватися, що потрібної адреси ми не знайдемо, а тому просто розвернемося та весело поїдемо назад у Гемпден.

Звичайно ж, ми все відшукали. У кінці тупика на нас чекав великий сучасний будинок, ніби виплеканий журналом Architectural Digest: із вибіленого кедру, з різнорівневими поверхами, асиметричними, підкреслено порожніми терасами. Двір тут закатали в чорне шлакове покриття, і якби не кілька дерев гінкго в постмодерних кадовбах, ефектно розставлених на віддалі одне від одного, то зелені на подвір’ї взагалі б не було.

— Ух ти! — вихопилося в Софі, справжньої дівчини з Гемпдену, завжди відкритої до нового та готової віддати йому належне.

Я перезирнувся із Френсісом, і той знизав плечима.

— Його мамі до вподоби сучасна архітектура, — відповів він.

Я ніколи раніше не бачив чоловіка, котрий відчинив нам двері, але з нудотним відчуттям, ніби зі сну, відразу його впізнав. Великий, червонолиций, з бульдожою щелепою та сивою чуприною, він якусь мить дивився на нас, а потім його тонкі губки утворили маленьку круглу букву О. Він несподівано пожвавився й раптом по-хлопчачому скакнув уперед, ухопивши Френсіса за руку.

— Ну, — промовив він, — ну-ну-ну-ну. — Чоловік гугняво торохтів голосом Банні: — Невже це наш старий Рудько? Хлопче, як ся маєш?

— Нівроку, — відказав Френсіс, а мене подивували теплота і щирість, із якою він це сказав, а ще — сила рукостискання.

Пан Коркоран пригорнув його важкою рукою й міцно притиснув до себе.

— Це мій хлопчик, — пояснив він нам із Софі, куйовдячи Френсісове волосся. — У мене всі брати руді, і при цьому — жодного по-справжньому рудого сина. Нічого не розумію. Сонечко, а ти хто? — звернувся він до Софі, відпускаючи Френсіса та простягаючи їй руку.

— Добрий вечір! Мене звуть Софі Дірболд.

— А ти красуня. Правда ж, хлопці? Красуня? Голубонько, ти в нас викапана тітонька Джин.

— Хто? — на мить замислившись, спантеличено перепитала Софі.

— Ну як же так? Твоя тітонька, сонечко. Сестра твого батька. Красуня Джин Лікфолд, що торік виграла наш турнір із гольфа серед жінок.

— Ні, сер. Дірболд.

— Дірфолд. Дивина та й годі. Не знаю я тут ніяких Дірфолдів. Знав, правда, одного Брідлау, але це було років двадцять тому. Підприємець. Розказували, що нагрів свого партнера на цілих п’ять мільйонів.

— Я не тутешня.

Він здивовано заломив брову, точно як це колись робив Банні:

— Ні?

— Ні.

— Не з Шейді-Брука? — уточнив пан Коркоран, немов не міг повірити в ці слова.

— Ні.

— А звідки ж тоді, сонечко? Із Гринвіча?

— Детройта.

— Хай Бог милує. З такої далечини?

Софі, усміхнувшись, помотала головою й заходилася була пояснювати, як раптом старий Коркоран без найменшого попередження кинувся їй в обійми й розревівся.

Ми застигли від жаху. У Софі округлилися перелякані очі, що визирали над плечима пана Коркорана, які здригалися від схлипувань. Можна було подумати, ніби він проштрикнув її в цей момент ножем.

— Любонько, — голосив він, зарившись їй обличчям у шию. — Дорогенька, як же ми тепер усі без нього?

— Ну, годі вже, пане Коркоран, — потягнув його за рукав Френсіс.

— Серденько, — схлипував він, — ми ж його так любили. Правда ж? І він тебе теж любив. Він би хотів, щоб ти знала. Сонечко, ти ж знаєш про це, правда?

— Пане Коркоран, — Френсіс схопив його за плечі й сильно труснув. — Пане Коркоран!

Той розвернувся і, лементуючи, впав уже на Френсіса.

Я підбіг з іншого боку і якось примудрився-таки перекинути його руку через плече. У пана Коркорана підігнулися коліна, і він мало не завалив мене, але якимсь чином ми разом із Френсісом спромоглися, хитаючись під його вагою, поставити чоловіка на ноги, затягти в дім, невпевненим кроком подолати вестибюль і дотягнути його до крісла. («От чорт, — примовляла при цьому Софі. — Чорт».)

Він досі плакав. Обличчя побуряковіло. Коли я нагнувся розстебнути йому комір, пан Коркоран схопив мене за зап’ясток.

— Немає, — залементував він, дивлячись мені прямо в очі, — моєї дитинки.

Його погляд — дикий і безпорадний — ніби кийком уперіщив мене межи очі. Раптом — а насправді вперше — я по-справжньому відчув гірку істину й те зло, яке ми скоїли. Це було наче врізатись у цегляний мур на повній швидкості. Я відпустив його комір, відчуваючи свою повну безпорадність. Я хотів померти.

— О Боже, — пробурмотів я. — Боже поможи, мені так прикро…

Раптом мене хтось чимдуж копнув у щиколотку. Це був Френсіс.

Він геть сполотнів.

Сніп світла болісно