Донна Тартт - Таємна історія

різонув по очах. Я схопився за спинку крісла, заплющив повіки, і переді мною синхронно з ритмічними схлипуваннями ще і ще раз запульсували яскраві червоні плями — ніби кийком.

Раптом усе припинилось. І затихло. Я розплющив очі. Пан Коркоран — із залишками сліз, що котилися щоками, але в усьому іншому стриманий — зацікавлено спостерігав за цуценям спанієля, яке крадькома гризло носок його черевика.

— Дженні, — суворо промовив він. — Погана дівчинка. Хіба матуся тебе не випустила? Га?

По-дитячому затуркотівши до маленького песика, він нахилився, згріб його в руки, звідки той несамовито загрібав повітря лапками, і виніс тваринку з кімнати.

— А тепер давай, — безтурботно сказав він і кишнув його.

Десь рипнули двері з сіткою. За якусь мить він повернувся, уже спокійний та усміхнений, — прямо татусь із реклами.

— Дітлашня, пиво хтось буде? — спитав пан Коркоран.

Ми аж роти пороззявляли. Ніхто не відповів. Я дивився на нього, він тремтів і мав сірий колір обличчя.

— Нумо, хлопці й дівчата, — підморгнув пан Коркоран. — Що, всі пас?

Нарешті Френсіс хрипко прокашлявся:

— Мабуть, я буду не проти, сер.

Мовчанка.

— І я теж, — додала Софі.

— Три? — радісно повернувся до мене старий Коркоран, піднявши три пальці.

Я розкрив був рота, але так нічого й не сказав.

Він схилив голову, ніби прошив мене своїм доброзичливим поглядом.

— Здається, ми не знайомі, синку, правда?

Я похитав головою.

— Макдональд Коркоран, — подався він уперед і простягнув руку. — Можеш називати мене просто Мак.

Я промимрив своє ім’я.

— Як-як? — і далі усміхаючись, перепитав він. — А! То це ти той хлопець із Каліфорнії?! Де ж твоя засмага, друже? — Він голосно розреготався з власного жарту й пішов по пиво.

Я важко сів, виснажений, практично хворий. Нас полишили в гіпертрофованій кімнаті, обставленій у найкращих традиціях Architectural Digest: великому приміщенні, стилізованому під лофт, із світловими люками, каміном, обличкованим бутовим каменем, білими шкіряними кріслами та кавовим столиком овально-вигнутої форми — все сучасне, дороге, італійське.

Попід задньою стінкою була облаштована довга скляна вітрина, в якій Коркорани виставляли свої кубки, стрічки, шкільні та спортивні нагороди, а поряд зловісним знаком стояли великі поховальні вінки, що в поєднанні з трофеями породжували думки про перегони типу Kentucky Derby.

— А тут красиво, — промовила Софі. Її голос луною відбився від різких граней та натертої підлоги.

— Дякую, серденько, — озвався пан Коркоран із кухні. — Торік про нас писали в House Beautiful, а позаминулого року — в рубриці про домогосподарство The New York Times. He можу сказати, що мені тут геть усе до душі, але ж декоратор у нашій сім’ї — Кеті.

У двері подзвонили. Ми перезирнулись. І знову пролунали два мелодійні дзвінки. Звідкись із глибини будинку, цокаючи підборами, вийшла пані Коркоран і проминула нас, навіть не подарувавши й одного слова чи погляду в наш бік.

— Генрі, — гукнула вона, відчиняючи двері, — тут твої гості. — Відчинила двері. — Доброго дня! — привіталася вона з кур’єром за порогом. — Від кого ви? Sunset Florists?

— Так, мем, розпишіться, будь ласка.

— Одну хвилинку. Ви мені були потрібні раніше. Я хочу знати, навіщо ви привезли сюди всі ці вінки, поки мене не було вдома?

— Це не я доставляв. Я щойно заступив на зміну.

— Ну, ви ж із Sunset Florists, правда?

— Так, мем.

Мені стало його шкода. Підліток із прищавим обличчям, густо намащеним тілесного кольору «Клерасилом».

— Під час замовлення я підкреслила, що тут мені потрібні тільки квітки в горщиках і композиції. А всі вінки мають відправитись у похоронне бюро.

— Вибачте, будь ласка. Якщо ви хочете поговорити з менеджером або…

— Боюся, ви мене не зрозуміли. Мені не потрібні вдома ці вінки. Мені потрібно, щоб ви їх негайно спакували у свій фургон і відвезли в бюро. І навіть не думайте вручити мені ще один, — попередила вона, коли хлопчина підняв незугарний вінок із червоних та жовтих гвоздик. — Просто скажіть, від кого він.

Парубок примружився, роздивляючись ім’я відправника на планшетці.

— «Зі співчуттям, подружжя Бартлів».

— Е?! — Це пан Коркоран повернувся з пивом, яке незграбно тримав обома руками, широко розчепіривши пальці. — Від Бетті й Боба?

Пані Коркоран пропустила його слова повз вуха.

— Гадаю, ось цю папороть можете вивантажувати, — промовила вона до кур’єра, обдивившись із відразою загорнуті у фольгу горщики.

Коли він пішов, вона заходилась обстежувати рослини в пошуках обмертвілого листя, роблячи сріблястим механічним олівчиком якісь помітки на зворотах конвертів.

— Ти бачив цей вінок від Бартлів? — спитала вона в чоловіка.

— Це дуже мило з їхнього боку.

— Не дуже. Насправді я вважаю, що підлеглим не годилось би так чинити. Мабуть, Боб надумав просити тебе про підвищення. Ти так не думаєш?

— Ну, люба…

— Ці квіти в мене також не викликають довіри. — Вона тицьнула пальцем у ґрунт. — Ти тільки поглянь на цю сенполію. Луїза провалилась би під землю, якби знала.

— Ставлення тут важливіше.

— Знаю. Але одну річ я засвоїла дуже добре — більше ніколи й нічого не замовляти в Sunset Florists. У Tina's Flowerland сервіс набагато кращий. Френсісе, — промовила вона тим самим знудженим тоном, не відриваючись від огляду горщиків, — ти до нас востаннє приїжджав аж минулого Великодня.

Френсіс відсьорбнув пива.

— У мене все гаразд, — театрально відповів він. — А як ваші справи?

Пані Коркоран зітхнула й похитала головою:

— Останнім часом дуже тяжко. Кожного Божого дня ми намагаємося по черзі давати раду всім проблемам. Раніше мені ніколи не спадало на думку, як складно буває просто відпустити і… Генрі, це ти? — раптом гукнула вона, почувши якесь човгання біля сходів.

Пауза.

— Ні, мамо. Це я.

— Патріку, сходи його пошукай, нехай він спуститься до нас, — попросила вона, а потім знову повернулася до Френсіса. — Сьогодні вранці ми одержали прекрасний букет білих лілій від твоєї матері. Як вона?

— Нормально. Зараз у місті. Вона дуже засмутилася, — ніяково додав Френсіс, — коли почула про загибель Банні.

(Мені він розповідав, що в його мами телефоном сталася істерика і їй довелося приймати таблетки.)

— Твоя мама дуже мила, — з теплотою промовила пані Коркоран. — Мені було так прикро, коли я почула про те, що її поклали в Реабілітаційний центр Бетті Форд.

— Вона там лишалася всього кілька днів, — промовив Френсіс.

— Що, правда? — здивовано підняла брови пані Коркоран. — Так швидко видужала? Мені завжди казали, що в них чудовий заклад.

Френсіс прокашлявся.

— Ну, взагалі-то вона в Центрі просто відпочивала. Так багато хто робить.

Пані Коркоран очевидно здивувалася.

— Нічого, що ми говоримо про це? — уточнила вона. — Не думаю, що для тебе це незручна тема. У тебе дуже сучасна мама, яка не