Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Мотря 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Мотря" автора Богдан Сильвестрович Лепкий. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123 124 ... 147
Перейти на сторінку:
то віддам.

— Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі.

— По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі — то ти ніщо, а я за двох.

— Хіба тому, що за двох їш.

— А ти за двох брешеш.

І дальше кидали. Щастя поверталося.

Програвший відбивався.

— Не люблю я святого вечора.

— Чому?

— Бо не дають обіду.

— Зато вечеря добра.

— Вдома краща.

— Бо ти мамин син.

— А тебе до дівчат тягне.

— Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?

— Кочубеєва донька краща.

— Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.

Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.

— Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав.

— Військовому канцеляристові не читається.

— Не даєте.

— Чому ж то?

— Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого.

— А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.

Чуйкевич кинув книжкою в кут.

— Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.

— О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!

— Краще й не треба.

— А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати.

— І служить як!

— Довірений гетьманський.

— А диви, й тому дівка світ закрутить.

— І розкрутити важко.

— Навіть не пробуй, поб'є.

— А на шаблю він мистець.

— Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть.

— Як чий. Наш — то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.

— І одної досить. Шабас! Войнаровський! — І поховали кістки.

Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут.

Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське.

І, не гаючись, подбав.

Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче.

— До батьків — розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?

— Не лишив, ваша милосте, бо не маю.

— Ні? — і гетьман пронизливо глянув на нього. — Чого ж тоді спішишся?

— Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі.

— Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.

Чуйкевич зрозумів, що гетьман н'арочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.

— Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов.

— А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто?

— Гонить нудьга. Тітка покивала головою.

— Того цвіту по всьому світу — та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може,

з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці.

Чуйкевичеві годі було сказати «ні», — пішов. Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась друга, ніж звичайно. Краща, але дальша.

Здивувалася, побачивши його.

— Попрощатися прийшов, Мотре Василівна. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела.

— Спасибі, і ти весело святкуй.

— Жартуєш…

Глянула в вікно, а тоді:

— Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою отвором?

— Краще не говори, Мотре. Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі.

— Ти ще не забув?

— І не забуду.

— А обіцяв же.

— Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі.

— І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо.

— Ой, заплатимо! — повторив, як відгомін далекий.

— От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтиру читати прийшов. Нині свято радості. Нині над Вефлеємом займається зоря. Може, й над нашим Вефлеємом уже якась зоря зоріє, та ми не бачимо її.

— Може, Мотре, може і, — що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш, святий вечір, нагадуються дівочі літа, і хлоп'ячі мрії, і перша зірка, — нагадалася ти. Прости!

Поклонився і вибіг у сіни…

— Який дивний! — І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: «Цитьте, білі коні».

Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону кирею.

«Дзень-дзелень!» — дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич.

«Може, щастя їхало до нас, побачило зачинену браму і завернуло».

«Цитьте!»

Білий сніг, білі коні, тільки гадки червоні! Що таке світ, що таке щастя і що таке любов?

«Дзень-дзелень! — І знов, і знов, — цитьте вже раз, цитьте! Досить!»

Білий сніг тихими жмутками злітав згори на дерева, на поля, на криші, ніби Бахмач справді вбирав на свята чисту, білу сорочку.

НА СВЯТИЙ ВЕЧІР

Подвір'ям перебігали дворові люди, челядь, прислуга, сердюки, мужчини й жінота. Під чобітьми скрипів сніг, з дерев і корчів сипався іній, на вусах мужчин намерзали бурульки, на лицях дівчат розцвіталися рум'янці від зимна. Всі спішилися, підбігали, підтупцьовували, хлопці обкиду-вали дівчат снігом. Бадьора радість обгортала людей, — заходили свята, великі. Різдвяні свята.

Ось і Войнаровський вертає з військової канцелярії до двора, в руках збиток паперів, на чолі, як звичайно, задума. Його і свята не розвеселять. Смуток носить у серці. Щось, мабуть, пригадав собі і завернув з дороги. Гетьманів небіж має чимало турбот. Багато всякого діла на його голові. Гетьманський двір чималий… Чимало тут людей, а в кожного є свої бажання, особливо на свята, під Новий рік. Гетьманові годі всіма журитися. Войнаровський перебирає спору пайку тієї жури на свою молоду голову.

Мотря дивиться крізь вікно на подвір'я, як на сцену в театрі, і її обгортає цей окремий настрій, який буває лиш на святий вечір.

Пригадує собі свої діточі літа, коли ще у

1 ... 122 123 124 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мотря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мотря"