Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Ось тут вже сама, - засміявся вовк, що був творцем цього світу, - так, ще невеликий натяк, - він наче згадав, що щось упустив, - ти перейшла в світ в темній воді, - він помовчав, - я відчуваю твій страх та паніку. Але чому? – вовк насупився, наче вчитель в класі, - Це просто твій страх. Чорна вода, глибока криниця, місто без людей. Але справа у тому, - він знову засміявся, - що я просто створив чорну воду, от і все.

Мілана відчувала, що має сотні питань до творця, але кожна його відповідь не давала розуміння. З кожним його реченням, все ставало більш заплутаним, не зрозумілим. Бегемот, наче прочитав ці думки, засміявся ще голосніше, та раптом вовк почав біліти, перетворюючись на пляму. Дівчина хотіла кинутись до нього, затримати, благати ще дати відповідей. Вона згадала, що не могла рухатись, бо тіла не мала. Лише розум, лише погляд.

Пляма почала зменшуватись, поки не перетворилась на маленьку точку, що теж зникла. Навколо лишилась лише темрява. Вмить, наче блискавка, щось біле розірвало чорний колір, спалахнуло, розкидаючи стовпи іскор. Мілана заплющила очі, підняла руки до обличчя. «Руки?» - несподівано запитала сама себе, дійсно відчувши своє тіло. Вона швидко відкрила очі та побачила проміжний світ. Той самий світ, де лише тиша та нескінченний ранок, окутаний сірими кольорами.

Мілана одразу відчула холод, адже стояла по пояс у воді. Вона опустила голову та побачила чорну воду, що огортала її, не рухалась та не пускала хвилі. Від цього затремтіли ноги, їй захотілось швидше вийти на берег. Дівчина одразу згадала слова Бегемота про те, що не варто боятись, про те що це просто вода. Мілані на мить здалось, що творець трохи божевільний, але як будь-який художник, просто має своє бачення, що малює йому уява.

Вона зробили крок в сторону берегу, але одразу зупинилась, відчувши дивні вібрації. Майже одразу вона ойкнула, згадавши про вовка. Це був той самий зв’язок, що виник, коли вона минулого разу наче вселилась в тварину. Дівчина закрила очі та зосередилась. Вона відчула вовка, що намагався вибратись на берег. Він був вибитий з сил, доволі сильно нахапався води, йому було зле. «Треба допомогти!» - подумала Мілана та одразу відчула, що почала падати.

Тіло заціпеніло, очі не відкривались. Навколо знову запанувала темрява. Несподіваний сильний ривок, що наче вигнав повітря з легень. Дівчина відкрила рота та спробувала крикнути. В останній момент, вона почула свій голос, що швидко перетворився на скавчання.

В пащу одразу потрапила вода, від чого Мілана, тобто вовк, поперхнувся. Вона забила лапами сильніше, вмить побачивши берег, де стояли інші вовки. Загарчала та закашляла, виштовхуючи воду, звільняючи місце для повітря. Вовк наче отримав нові сили, тому дівчина запрацювала активніше, підбираючись до берегу все більш впевнено. Ще трохи, вона відчула лапами дно та почала відштовхуватись.

Вискочивши на берег, вовк захитався та впав на бік, важко дихаючи. Підняла морду. Спочатку глянула на зграю, що дивилась кудись в сторону, гарчала, відчуваючи, що втратила здобич. Потім, перевела погляд в ту сторону, в яку всі дивились. Було чітко видно стіну дерев та вузенький тунель. Саме в цей тунель забирались Руслан та Софія. «Вони врятувались!» - вигукнула в думках Мілана, від чого вовк заскавчав, не розуміючи радості. Він хотів їсти, тому дівчина одразу відчула біль в животі та швидко закрила свою радість стіною. Хижак одразу заспокоївся, повернувши дівчині контроль.

Один з вовків, певно ватажок, підвівся та завив, морду вгору. Інші хижаки підтримали його та зібрались в щільний натовп. Мілані стало страшно адже вона постійно уявляла, що зараз з вовка перетвориться на дівчину. Ось тоді зграя зможе влаштувати славний бенкет. Одразу ці страшні думки відкинула в сторону.

Зграя різко замовкла, подивившись в сторону лісу. Ватажок дав команду тікати, тому всі підскочили на лапи та побігли вздовж берегу, в іншу сторону від тунелю. Лише Мілана стояла на місці. Вона одразу побачила причину паніки хижаків. На берег вийшли Костя та Аринка. Спочатку вона відчула страх, але знову згадала слова творця – вони рівні. В такому випадку, навіщо тікати? Вона не має боятись, але й не має поки себе розкривати.

Костя перевів погляд на вовка, одразу показавши свою огиду. Ще минулого разу, він казав, що не навидить вовків за їх нездатність зробити щось правильно, в його розумінні. Мілана відчула небезпеку, та кинулась спиною назад, щоб збільшити відстань. Потім швидко розвернулась та чкурнула в кущі.

​Очі хлопчика одразу стали чорними, він зробив різкий рух в сторону вовка, але зупинився та махнув рукою. Аринка в цей же час просто стояла та дивилась на тунель. Вона завела руки за спину та хиталась на ногах, назад-вперед, назад-вперед. Потім несподівано шикнула та підняла палець до рота, показуючи, що треба мовчати. Костя щось буркнув собі під носа, але завмер, послухавшись свою подругу.

​Дівчинка з зеленими очима показала рукою на кущі, та пішла в ту сторону. Хлопчик мовчки рушив за нею. Істоти сховались, вони когось відчували. Мілана подивилась в сторону тунелю та зосередилась. Вона уявила галявину на якій зараз Іван та Ліза зустріли Руслана та Софію. Вона була впевнена, що вони радісно зустріли один одного. Можливо саме зараз, друзі розповідають про те, що відбувалось, та взагалі про те, що тут коїться.

​Несподівано вона відчула, що в тунелі хтось є, до того ж не один. Мілана зрозуміла, що діти повертаються, всі разом, всім натовпом. «Чого ви йдете назад?» - розсердилась дівчина, відчуваючи, що вовк підхопив цю злість та почав гарчати. «Я дійсно відчуваю, як і ці істоти» - подумала Мілана, зрозумівши, що Аринка не просто так покликала Костю в схованку.