Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

Один від вашого ліку і справді стає тихий, сліпий та глухий, а другий перетворюється у звіра.

— Бо один тишу шукає, а другий — звіра.

— Воістину, — мовив я. — А інакше тиші знайти не можна?

— Це як хто шукає, — сказав Борген. — Я си знаходжу її так, бо інакше не вмію, талану а мене нема, інший шукаєінакше, ну, хоч би в тому, що розшуковує гарні камінці і складає колекцію…

Я дивився на носки своїх черевиків. Вони не торкалися землі, йшов я у повітрі. Лівою й правою — так дивно ступав! Будинки навколо були ніби з пап'є-маше…

Холоденко світив до нас тією ж професійною усмішкою, що й Борух, однак його зелене царство було сіре. Сірі стіни й вікна, сіра підлога і стеля.

— Це ваш брат? — спитав Холоденко.

— Брат безназванний, — відказав Берген. — Чи розумієте ви по-німецькому, пане Сатановський?

— Дивлячись, що ви скажете, — відповів я.

— Мудра відповідь. А, власне, чому це ми стали компаньйонами?

— Хіба я того недостойний?

— Недостойних компаньйонів для мене не існує, — відказав Берген. — Я про інше думаю: коли ви зв'язалися з таким пропащим, як я, щось там у вас негаразд?

Я сидів за столом і дивився у вікно, з яким сталося чудо: засвітило ясною голубою барвою, мені навіть здалося, що шибки обмальовано білими квітами. Може, й справді сталося диво, і я потрапив у якісь далекі часи, і я вже не я, а Ілля Турчиновський. Може, й справді, варто повернути голову й побачу: в кутку сидить із гальбою пива Страх?

— Я давав урока, пане Бергене, — сказав мій голос, прозвучавши звідкілясь збоку. — І відчув раптом, що мене чавить мундир. Відчув, пане Бергене, що немає мені чим дихати…

— А, — сказав Берген, — це типова історія.

– І коли вибіг я надвір, пане Бергене, мундиром мені здався будинок нашої гімназії, а за ним, десь у глибині, височів мундир ще більший, велетенський, пане Бергене… Навіть ця корчма, Адольфе Карловичу, здається мені мундиром, а ми — в ньому; скажіть, не чавить вона вас?

— Мене ні, — мовив Берген, випиваючи. — Для мене вона — барліг.

Була в мене ясна голова, бо наповнювався світлом, що текло із голубого вікна. Хотів перед кимось висповідатися, а може, просто почути заспокійливе слово. Захотів раптом, щоб хтось мене пожалів, поспівчував мені, а завтра про це остаточно забув.

— Ось чому ви стали мені компаньйоном, — сказав я.

— Схвалюю ваш вибір, — поважно мрукнув Борген. — Розказуйте!

І я розповів йому печальну історію мого кохання. Тільки цю історію, бо саме вона найбільше мене зараз займала. Розповів йому, що годі мені стало жити самотою, що захотів я когось полюбити щирим серцем і щоб хтось щирим серцем полюбив у цьому світі мене; хоч, може, я й не заслуговував на таку милість: не було в мене місця, до якого тягся б душею, ні близьких, до яких відчував би щирі зобов'язання. Батьки мої померли, а дім, у якому виріс, давно заселено чужими людьми; зрештою, ті люди примудрилися його спалити. Дитинства я не знав, бо вчився далеко від дому. Постійно самі гуртожитки, а коли вчився в університеті, знову-таки жив у камері на чотирьох. Отож я тільки й знав, що такі камери, більшість були навіть загратовані, не диво, що хотілося мені самоти. І ось тільки тепер я захотів, щоб мене полюбили…

Можливо, я трохи прикрашував свою історію та й притаював багато чого, хоч би про свою здатність роздвоюватися, але в цю хвилю, розм'яклий од хмелю, з розстебнутим мундиром, я мав право скласти про себе сентиментальну казку, і я її складав. Та й не зовсім це казка була — я мав право розтопити кригу в своїх грудях, бо відчував, що вона розірве мене, як розриває пляшку замерзла вода. Відтак, усе, що оповідав, — правда, хоч ця правда жила в мені, як паросток під снігом. Я хотів, щоб той пагін проклюнувся, щоб зміг хоч трохи прорости. Берген слухав мене уважно. Міг би плюнути на всі пересуди, сказав я, і взяти її, вагітну, собі в жінки, але для цього мені треба було бути впевненим, що й вона щиро мене любить. Хай би в ту сердечну хвилину, коли опинилися ми в засипаному снігом садику, впала б переді мною на коліна й щиро розповіла про своє нещастя, тоді я, може, її б не відштовхнув…

— Стій! — сказав Адольф Карлович. — Ви певні, що її не відштовхнули б?..

Дивився на нього широкими очима. Чого це він перебив мене, що це зі мною сталося, чому я виливаю перед ним свою душу? Але моя душа лежала, вилита, на столі, перед моїми очима синьо цвіло вікно із зеленими квітами на шибах, блакитне вікно, а ще було на тих шибах гілля, зовсім таке саме, як те, із засипаного снігом саду.

— Не знаю, чи відштовхнув би її тоді, — признався я чесно. — Але вона того не вчинила. Хотіла обдурити мене, а це чи ж любов?

Я вигукнув останню фразу й побачив величезне, широке, рожеве вухо, наставлене в мій бік, вухо Холоденка, який стояв неподалік од нашого столу.

— Дайте нам щось поїсти! — наказав я, і Холоденко неохоче відійшов.

— Це була гра, — сказав Берген. — Грали ви, й грала вона. Вона програла, а ви не виграли… Не треба нам їжі! — гукнув він у спину Холоденку, і той зупинився. — Будемо вже йти!

— То що ви на те скажете? — мовив я. — Як мені жити далі?

— Просто, — мовив Берген. — Зараз ви покиньте мене й добирайтеся додому. Завтра прокинетеся новою людиною і почнете жити наново, хоч особливих гарантій на те вам не даю. Знаєте чому? Тому, що я й сам сумніваюся, чи завтра прокинуся і стану новою людиною.

— Ви скептик чи зневірений? — спитав я.

– І те, й друге, — відповів Берген. — Головне, не збудити в собі звіра. А у вас що там: тиша чи звір?

— Звір, — сказав я. — Але майже здохлий.

— Оце і є тиша, — мовив Адольф Карлович. — А чи не хочеться вам плакати?

Але я вже й так плакав. Котилися мені по щоках гарячі сльози.

— Це випливає із вас скверна, — сказав Адольф Карлович. — У вас надто проста історія, тіштеся! Ви вже можете повертатися додому, а мені ще треба промиватися…

– І тоді ви плакатимете також? — спитав я крізь сльози.

— Неодмінно, пане Сатановський. Кажу вам це, як старший літами й досвідом.

— А коли не заплачете?

— Тоді мені капут, — сказав Берген і з хрускотом стис кулака.

Ми встали, міцно потисли один одному руки й розійшлися: Берген до готельного трактиру, а я додому. Я уздрів перед собою рівну площину вулиці, білу й порожню, по ній було протягнуто каната, який починався там, де я стояв, а кінчався незвідь і де. Пішов по цьому канату, балансуючи, бо мені здалося, що дорога піді мною різко пішла вниз разом з екіпажами, перехожими, возами, а я опинився над усім цим на вузькій хитливій кладці, по якій мусив пройти аж до свого дому. Не мав страху, що посковзнуся, бо й невелика була робота отак іти і йти, ставити ліву ногу, а тоді й праву, і я вправлявся з тим бездоганно, а коли мені на шляху виростало дерево, перепочивав, обійнявши його. Незважаючи на мороз, стовбури дерев були теплі, я відчував життя, заховане в них, а коли задирав голову, бачив загублену в небі вигадливу сітку гілляччя. Тоді відштовхувався від дерева і йшов, ішов, було мені тепло й радісно, бо десь глибоко всередині тлів і грів мене жар. Уже уявляв собі власне помешкання, затишну постіль, уявляв сигару, яка чекає на мене; закурю ту сигару — і хай хилитається, хай плаває в житейському морі мій дім і дим. Хай хитають його вітри і обхлюпують дощі, хай налітають снігопади й бурі — я знатиму, що все це минуще. Там, унизу, під ногами кипить і нуртує море, і піт покриває мені чоло, адже я йду і йду, намагаючись не зірватися із вузького мосту, адже так багато маю недодуманих думок! Зрештою, я не боявся й упасти, бо на плечах у мене шинеля із розвіяними полами, вона розстебнута, я схоплю руками ті поли і вдарю ними в повітря, як крильми. Полечу туди, куди мене веде ця дорога, облітаю світ і повернуся додому, де запалю сигару й питиму синій дим, який очистить мене, як очищає вогонь фенікса…

Пишу ці слова в солодкому передчутті відпочинку, бо я вже досяг власного пристановиська і вже поруч свого ліжка. Зараз він відбудеться, великий акт очищення, а що станеться це уві сні, легше мені його відбути. В мене мліє рука, бо перед тим як заснути, я вирішив записати у свою книгу все, що пережив у цей день. Розум у мене, як кришталь, рука моя тверда, а що в тілі кошлатиться й бунтує хміль, мені зовсім не заважає. Там, у мені, йде дивна боротьба: чорний птах і світлий, вони зіштовхуються у мені, як день і ніч, і не повинен я тій війні заважати. Зараз я покладу своє перо й піду шукати тиші. У тому, що її знайду, не маю сумніву, а коли так, все йде, як йому й належить…

Од чого загорівся будинок, де жили вчителі гімназії Сатановський та Міхневич, а також удова Охоцька з дітьми, встановити не вдалося. Одні казали, що пожежа почалася з горища, а інші — з квартири Сатановського.

Гасили вогонь учні гімназії, спішно приведені Міхневичем із спільних квартир, тому в першу чергу рятували майно свого провідника, Міхневич сьогодні чергував. Потім було врятовано добро Охоцької, бо вона підняла з того приводу немалий лемент, і тільки тоді згадали про Сатановського. Двері його були зачинені, і скільки в них не грюкали, ніхто не обізвався. Тим часом дим заповнив коридор так, що Міхневич наказав учням йти із приміщення геть. Спішно доставили з гімназійного двору драбину, і Міхневич, ризикуючи власним життям, поліз у вікно квартири Сатановського. Він вирубав сокирою раму, яка вже палала, і вскочив у помешкання. За ним залізло кілька сміливіших гімназистів, які почали викидати з квартири всіляке добро. Зокрема, було вижбурнуто книжку в чорній палітурці, волею долі вона впала до ніг Миколи Платоновича Біляшівського, котрий випадково проходив мимо й зупинився подивитися, що відбувається. Микола Платонович підняв книгу, яка ще тліла, погасив її снігом і взяв під пахву. Тоді й почувся з вікна Сатановського крик: рятувальники натрапили на труп господаря квартири. В цей час яскраво запалав дах будинку, величезні стовпи диму з вогнем ударили під самі хмари, і директор гімназії, який примчав на цю оказію, послав сторожа з наказом Міхневичу й гімназистам негайно покинути дім. Саме через це труп Сатановського змушені були полишити напризволяще — палала вже й дерев'яна обшивка дому. Міхневич вигнав з вогню гімназистів, а сам скочив з другого поверху в сніг — користуватися драбиною вже було ніколи.