Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

В нього посмикувалася права брова, обличчя було сіре й нездорове, а очі вже не дивилися на мене, а були скошені. — Коли б усі, хто плескав про ту історію, — сказав я так само різко й категорично, — терзалися муками сумління, то цієї ночі не спало б півміста, принаймні вся його інтелігентна частина. Ту новину ви мені повідомили перший, пане Міхневичу, але після вас до мене підходило принаймні з шестеро і слово в слово оповідали те саме. А коли б ця історія протяглася, то до мене підійшли б шістдесятеро і знову-таки повідомило б те саме. Ви не помічали, пане Міхневичу, що цей світ створено з самих добродійників?

Різко повернувся й пішов, залишивши Міхневича розгубленого й розхвильованого — здається, це був останній акт нашої дуелі. Я вже не жалів його, швидше відчував зловтіху: хай карається! Підійшовши до класних дверей, я змінив ногу, щоб переступити порога з правої, як це робив завжди. Прокрокував до кафедри, відмірявши звичну кількість ступнів, і кинув оком. На мене дивилося кілька десятків очей, дивилося з жахом, захопленням та цікавістю. Здається, всі ці очі сподівалися побачити не мене, а когось іншого. Але я вже був собою і за кілька хвилин довів те, вліпивши кола тому, котрий уважався серед них ліпшим учнем, але, з огляду на виняткову ситуацію, урока зважився не вивчити. Ця подія струснула клас, і я відчув, що погляди, протягнені від тих очей до мене, — добре наладновані струни, а я можу грати на них, що хочу. Коли ж так, все в світі нормально, і я можу заспокоїтися тим більше…

Але людська душа, очевидно, не така елементарна, як нам хочеться. Мені вдалось утриматися в такій формі тільки кілька годин. На четвертому уроці я відчув, що тінь умерлої незримо присутня біля мене: я подивився на учня, котрий відповідав, і раптом упізнав у його обличчі риси Софії Фридерикс. І хоч це була видима облуда, я відчув, що хвилююся. Розповідав новий матеріал, а в той час бачив себе в засипаному снігом саду, власне, не себе, а її: усміхнене обличчя, рука моя майже фізично відчула доторк руки її, я ловив дівочий погляд і коли зводила на мене очі, з рота в неї струмувала пара, а коли вона скрикнула, посипався сніг із тонкої гілочки.

На п'ятому уроці застебнутий на всі гудзики мундир став мені, наче середньовічні обладунки, важкий і тісний — захотілося розстебнутися, бо увіч бракувало повітря. Лоб упрів, я зібрав усю волю, щоб позірно лишатися незмінним, щоб, борони боже, мою слабкість не відчули там, де чатують на мене десятки пильних і насторожених очей. Треба було зайняти їх чимось, через це й дав контрольну роботу. Тепер вони зайняті і стривожені, тепер уже їм не до мене, отже, я міг хоч трохи розслабитися, щоб не задихнутись у своєму мундирі. Повернув голову до вікна й побачив прозоре обличчя Софії Фридерикс, управлене у скло. Дивилося на мене весело й лукаво, але вуста її стулені смутно. Я почав ходити класом від дверей до вікна, а тоді й між партами. Чоботи мої глухо стукали й порипували, і вже це примушувало учнів ще нижче схилятися над зошитами. До мене повернувся запах глиці та зів'ялих квітів, а в грудях розливалося щось гірке й солоне. Я сів до столу й почав заповнювати журнала; зрештою, так я робив завжди, коли давав контрольну роботу. В цей час визирнуло з-за хмар сонце й залило клас срібним світлом. Од руки моєї на папір упала тінь, і тінь нагадала орлиний дзьоб — цей дзьоб клював на папері дрібний бісер літер, власне, не клював, а випльовував. Дивно було те, що я не міг прочитати їх — літери розпливалися.

На шостому уроці не давав контрольної, бо це виявилося випробуванням не для учнів, а для мене: лишався-бо сам на сам. Тому вступив у двобій із десятком очей, котрі вже, здавалося, почали помічати мій розлад — ярився, як ніколи. Клас трепетав, я ж засудив кількох до різок, кількох залишив без обіду, а кільком поставив кола. Але й це не принесло мені полегші, мундир од того не переставав гнітити; я чекав дзвоника, як спасіння. Вирвуся нарешті з цієї задушної клітки і дихну свіжим повітрям.

Підійшов до вікна і здригнувся: по вулиці повільно брела знаменита житомирська шкапа. Йшла, понуро опустивши голову, й похитувалася, ніби впилася. Боки в неї позападали, аж прозначалися ребра, — шкапа даремно шукала в снігу чогось їстівного. Окрім неї, на вулиці не було нікого, і я раптом відчув до тієї нещасної тварини співчуття. Здається, щось таке відчував і Берген, коли на нього нападало гостре бажання випити…

Різко відвернувся від вікна. Учень відповідав біля дошки, крутячи в руках крейду. Від того долоні в нього були білі — я вирішив прислухатися до того, що говорить, але вловити нитки розповіді не міг. "Швидше б продзвонив дзвоник!" — подумав я, і в догоду мені це сталося. Я пішов до кафедри, щоб поставити оцінку, і раптом забув прізвище того, хто відповідав. Схилився над списком учнів, перебігаючи очима. Ага, здається, цей. Ручка вмокнулась у чорнило і, на велике здивування викликаного, що й досі стовбичив біля столу, вивела у журналі п'ятірку.

— Всі вільні! — сказав я класові, заплеснув журнал і, взявши його під пахву, дерев'яною ходою пішов геть…

І ось я вже можу нарешті вдихнути в себе свіже повітря. Морозне й чисте, воно обпекло ніздрі. Я відчув полегкість, шинеля моя була розстебнута, я хотів прохолодитися після задухи. Мимохідь озирнувся й побачив такий знайомий мені будинок, застебнутий на всі гудзики будинок-мундир. У цей момент один з його гудзиків розстебнувся, і звідти, з мундира того, випав ще один такий, як я. Теж був у розстебнутій шинелі й похапцем розстібав горішні гудзики. Теж задихався, а може, був надто спраглий. Обличчя в нього побуряковіло й набрякло — зирнув він на мене запитально і злякано.

— Тільки-но бачив шкапу, яка колись вас злякала, — засміявся я, і пара від мого сміху покрила мені, лице.

— О, то моя подруга, — сказав, добродушно всміхаючись, Берген.

Я присунувся до Адольфа Карловича ближче й несподівано для самого себе зашепотів:

— А що, пане Бергене, може, візьмете сьогодні мене в свої компаньйони?

Берген зніяковів і відвів погляд.

— Не можу вас узяти в компаньйони, пане Сатановський, — сказав винувато, — я ж бо яко наг, тако благ…

— А коли візьму у свої компаньйони вас? — спитав так само пошепки.

— Тоді буду вам сердечно вдячний! — мовив Берген. — Я, здається, вчора своєї покути не відбув.

— Покути від чого, пане Бергене?

— Від життя, — сказав Адольф Карлович, — яким маємо нещастя жити. Чи не помітили, пане Сатановський, наше життя — самий гріх. Отож я дбаю, щоб його змити.

Ми йшли серединою порожньої засніженої вулиці.

— Ви так справді вважаєте? — обережно спитав я.

— Переконаний, — відповів Берген. — Бо там, у тому мундирі, я лихий і мушу творити зло. Карати учнів, кричати на них, ліпити їм коли. А коли я розстібаю мундира, пане Сатановський, то не маю потреби зло те чинити. Тоді я добрий, бо таки покутую. Потім знову набираюся зла і дістаю від того почуття вини, яке в мені росте, як тісто на дріжджах, або ж набирається, як у відро вода.

— А ви потім ту воду виплескуєте геть?

— За кілька махів, — сказав добродушно Берген. — Але послухайте, пане Сатановський, ми, здається, з вами вже раз компаньйонами були.

— Не пригадую такого, пане Берген, — мовив я. — Коли це?

— Повинні мені ви сказати коли, у вас голова молодша. Але ми напевне вже були разом, я своїх компаньйонів не забуваю.

— Пригадав, пане, — мовив я. — Перед тим, як викинувся з вікна Ковальський.

— Може, й перед тим, — згодився Берген. — А взагалі, мені трохи дивно, що не гребуєте моїм товариством. Хіба не видно, що я пропащий?..

Ми вже підійшли до Боруха.

— Чи ви пропащий, не знаю, — сказав я. — Але ви старший від мене чоловік, а зі старшими часом варто перекинутися словом.

Ми переступили поріг, Берген важко зітхнув…

— О, пане Бергене! — щасливо сплеснув руками Борух. — Чи ж ви здорові? Сьогодні я вас не сподівався…

— Той, що тратить сподіванки, — поважно відказав Борген, — нещасний чоловік.

Ми пішли в дальній куток, колись стіни там сльозилися, а зараз були покриті плівкою льоду. Я раптом відчув у душі холодок: чого сюди прийшов і навіщо? Зрештою, що маю робити? Повертатися зараз у порожню квартиру було ще гірше — там знову сяду в фотель і знову перетворюсь у боввана. Ми пригостилися.

— А тепер посидьмо трохи, — сказав Берген. — Щоб він узяв.

— Хто він? — спитав я, відновивши дихання.

— Як хто? Зелений змій. Зараз він почне висмоктувати з нас зло.

Мені раптом пригадалося, така ситуація десь уже була. Якийсь шинок, червонобородий шинкар. Зелена дівчина, котра співає химерних пісень, — чудна вакханалія. Дивні речі писав ти, мій далекий предку Ілля Турчиновський, дивні тому, що тільки тепер їх почав я розуміти.

— За кого він у вас, цей Зелений змій, — спитав я, — за бога чи за чорта?

— Бог — це бог, а чорт — це чорт, — твердо відказав Борген. — А він ні до того, ні до іншого відношення не має.

— Тоді він — третя іпостась цього світу?

— Мені наплювати на ваші іпостасі, — сказав Берген. — Він — це він, і я більше нічого не знаю.

— Е, пане Бергене, — мовив я. — Того разу, коли ми з вами розмовляли, ви не клеїли із себе дурня. Того разу ви мудрували…

— Не може такого бути! — сказав Берген.

— Тоді ви міркували про світ, як зробити його ліпшим.

— Може, й міркував. Але не так відразу, — сказав Борген. — Для цього треба розстебнути не один, а кілька гудзиків на мундирі.

— Воістину, — сказав я, розстібаючи ще одного гудзика.

— Ви щось питали про бога й чорта, — мовив Берген, і я побачив, що очі його вже не покриті червоними артерійками — стали голубі й прозорі, — то от що вам скажу: й бог, і чорт — це той світ, у якому ми злі діла творимо чи, як інші кажуть, живемо. А людині завжди треба сховатися і від першого, і від другого, їй треба втекти, втулитись у печерку, затулитися руками, заплющити очі. Оце він і є, той третій світ, — Адольф Карлович постукав нігтем по порожній чарці, і та задзвеніла. — Криївка і від бога, і від чорта. Не іпостась це, пане Сатановський, а логово, барліг, куди людина заповзає, щоб утекти від життя, коли не хоче озлобитися супроти світу. Такого, який навколо нас є…

Ми покинули Боруха і йшли, розхитуючи розстебнутими полами шинелей до Холоденка.

— Мудру річ ви сказали, — мовив я. — Але вона тільки наполовину мудра.