Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

вже настала ніч. Мені час, бо від ранку маю повно обов’язків, — підвелася раптом Карма. — Ще й до Величного треба зайти, відзвітувати. Перед цим краще виспатись.

— Залишайся, тут повно вільних покоїв. Все, що побажаєш, принесуть, знайдуть, — промовив її брат, здивовано відклавши недогризену гомілку й витерши руку об штани.

— Я навідаюсь до тебе ще. Але сьогодні хочу поїхати до себе. Дякую, Всевладе.

Він розвів руки в сторони.

— Дякую тобі, що прийшла та дочекалась. Я тебе проведу.

Карма з усіма нами попрощалась, побажала мені швидкого одужання і вони зі Всевладом вийшли. Вже й Анна з Тарасом пішли, вже й слуги прибрали залишки трапези, а русявенька покоївка, від якої я чомусь повсякчас відчувала приховану ворожість, принесла мені миску з водою та мило, щоб я могла умитись. Тоді й вона пішла.

А Всевлада все не було. Він вернувся серед ночі і просто обійняв мене, лігши поряд.

Був напружений і занепокоєний. Але я вирішила не питати, чому. Поцілувала його. А за якийсь час нарешті провалилась в сон.

Розділ 14

Важко було зрозуміти, де починається ця дивна музика. Взагалі Колісія була сповнена звуків, що переплітались із несподіваною гармонією. Так багато складало пісню столиці: удари батогів, де хтось провинився (або й ні), голосні накази, стогони болю чи вмирання з підворіть, цілунки закоханих юнаків та дівчат в ошатному одязі на світлих площах, стукіт копит, спів кришталево чистої води в фонтанах та Сарматі, перейменованій белатами на Крихталь, а ще, звісно ж, в Світановому плесі, котре після падіння Патрії отримало наймення Небоводне.

Палац Величного здіймався в небо стрункими чорними вежами, що, здавалось, розтинали хмари, здалеку скидаючись на щогли великого корабля, і нічого в його красі не змінювалось, скільки б я на нього не витріщалась. Але поки не збиралась порушувати прохання Всевлада не наближатись до цієї будівлі. Тому ми з товаришами освоювались в маєтку та в самому місті. Колісія була цікавою та величною. І дуже різною. Вона була містом не просто повсякчасних спусків та підйомів, а й дивовижних площ вражаючих розмірів, мощених сірою бруківкою чи білим камінням. На багатьох із них відбувались тренування сервусів, але часом — навіть дарвенхардців, коли ті вирішували помірятись силами. В такі дні, коли повно військових вправлялися водночас, земля ледь тремтіла, вловивши резонанс від сотень ніг, що марширували.

Колісія була портом — і я все не могла намилуватись різноманіттям кораблів, що заповнили узбережжя. В корабельній справі мені ніколи не доводилось розбиратись, а тому я не знала, як можна класифікувати те чи інше судно, та все ж чітко відрізняла одутлі торгові судна від «стрункіших» сервуських. А ще поміж ними інколи можна було вгледіти чорні розчерки — то прибували чи відпливали дарвенхардські кораблі. Вужчі, витонченіші, красивіші за всі інші. Протилежний берег ріки виднівся не надто добре — такою широкою вона була. Втім, місто розкинулось на обох берегах, і там, де вони були не пологими, а високими, скелястими, перетинали воду з десяток мостів. Я знала з Книги Стожарів, що п’ять було збудовано ще Світаном. Під час війни два з них завалились і белати відбудували на їх місцях нові, та ще додали, керуючись тим же принципом вибору місць — аби попід спорудами могли легко пропливати кораблі. Мости мали дуже гарний вигляд — їх підпори були з’єднані між собою кам’яними арками, що зсередини мали позолочену кладку. Звичайно, час трохи понищив її та піддав окисленню, але все одно вдень вода відбивала цей колір і саму форму арок — абсолютно симетрично. Тому людям, що пливли кораблями або човнами, здавалось, наче вони не під мостами пливуть, а поринають в золоті сяючі кола. Мости в Колісії були насправді одними з найвеличніших споруд — високо над водою, широкі, масивні. На трьох із нових ширини вистачило й на те, аби пообіч проїзної частини белати збудували собі будинки. Це захоплювало. Один із мостів мав парапети, оздоблені, як і белатська вежа в палаці Величного, що постала на місці зруйнованої — залізом та склом. Це було вже скульптурне рішення — конструкція огортала міст з двох сторін орнаментами, що містили переважно елементи шипованого кола — герба Циркути.

Він був повсюди. На прапорах, на одвірках, стінах будівель, віконних рамах. Жодна з частин імперії не мала свого персонального символа, що б її ідентифікував. Коло з шипами було єдиним, що карбувалось на монетах різної вартості. В Циркуті їх було чотири види — золоті, срібні, мідні та залізні. Такий поділ виник тому, що першими трьома підкореним користуватись не можна було, тільки найменш цінними, залізними. Сервуси, що отримували непогану стабільну платню від початку служби та до кінця життя, навіть повернувшись до стану підкорених, зберігали за собою право використовувати мідні та срібні монети. Але цього, звісно ж, одразу позбавлялись їхні діти.

Як це не дивно говорити, та в містах, де белати не були надто розманіжені одноосібним пануванням, як десь у селах і хуторах, мені імпонувала їхня культура. Звичайно ж, більшість людей панівної верстви були робочим класом — просто надзвичайно привілейованим. Як вже згадувалось раніше, держава ні за яких обставин не відбирала в белатів житла, не надавши альтернативи — будь то купець, ремісник, аптекар чи дворянин. Ще абсолютно усіх в Еліті навчали вправлятись зі зброєю. Хтось потім закидав це ремесло, мало рухався та жирів, але, визнайте, якщо ви колись вчилися працювати з мечем, то щось із цього лишиться на все життя, навіть якщо найпотужнішою зброєю у ваших руках буде кухонний ніж. Проте більш ніж половина населення — як чоловіки,