Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

— А що, — не зморгнувши відповів Ілля, — язиком — такий спосіб також є. Зараз усе дозволяється... Навіть по телевізору показували.

— Ілля Петрович!!! Ні, ваш завідуючий явно сьогодні на сексуальному ґрунті... — сказала Наталя.

— Усе! — несподівано гаркнув Медвідь так, що всі підскочили. — Зашиватися, бігом! Кетгут на очеревину. В животі нічого не забули?

— Нічого, — відповів Голоюх.

***

Наталя увійшла до ординаторської і всілася біля лікаря.

— Так, — сказав Щур, — ось це прокапати до вечора. Банку для сечі повісили?

— Звичайно, — відповіла вона.

— Молодці. Кава є в нас?

— Звичайно, доктор.

— Тоді став.

Двері відчинилися без стуку, і до ординаторської заскочив Медвідь.

— Ну, це концерт, — заявив він із порогу. — Я вже розслідування провів. Це ж його кохана жінка так відгамселила! Ота, що перед дверима молилася. Сечовий міхур і два розриви кишки! Тепер он стоїть, крокодилячі сльози ллє. Уявляєш — він її вже дістав остаточно. У баби просто нерви здали. А вчора приперся знову ледве теплий. Ну, вона сіла на нього зверху і товкла, поки наснага не скінчилася.

— Добре товкла, — погодився Щур. — Хоча нічого дивного. Приповз додому після п'янки, сечовий міхур переповнений, м'язи розслаблені... Скільки там йому треба?

— Нормально, — сказала Наталя.

— От дивись, — повчав її Щур, — ніколи не давай волю емоціям у відносинах із чоловіком. Ну, відтоварила вона коханого, ну, отримала сумнівне короткочасне задоволення... А тепер витрати на лікування, та й докори сумління. Плюс боїться, щоб у міліцію не повідомили. До речі, ти дзвонив уже?

— Та ну їх у баню! — сказав Ілля. — Що вони — судитися будуть? Потім самі ж менти за нами ходитимуть, щоб цей сигнал ліквідувати й справу закрити. Ми зобов'язані писати те, що говорить хворий. А хворий каже, що його не били. Розслідування — не наша функція.

— Як скажеш... — відповів Щур.

На столі озвався телефон.

— Так! — Наталя взяла трубку. — Вас, доктор.

— Алло! — голос його одразу змінився і набув якихось невпевнених та здивованих інтонацій. — Та ні, взагалі-то... З чого ви взяли? Слухайте, а він що — вам так набрид?

Знизавши плечима, Щур поклав слухавку.

— Хто це? — запитав Ілля.

— От же ж є люди! — обурився Щур. — І то без мук совісті! Ні, я розумію, він їх усіх допік, але тим не менше...

— А що таке?

— Дзвонить уже втретє зять цього Оверчука і питає, чи вже відійшов його тесть. Я кажу, що ні, а він питає: «А коли відійде?».

Ілля подивився на нього, а потім постукав себе кісточками пальців по голові:

— Тумаки! Він мав на увазі — коли від наркозу відійде! А ти йому: «Вам що, тесть набрид?». Налякав, напевно...

— Нічого подібного, — відрубав Щур. — Із наркозу виходять. А відходять лише у кращий світ.

— Буквоїд, — сказав Ілля. — Як ви тут його витримуєте?

***

Коли подзвонили у двері, Беженар уже знав, хто це. Відчинивши, він посунувся, пропускаючи Ліду.

Вона увійшла, цьомкнула його у щоку і почала роззуватися. Зняла один чобіт і шукала очима по підлозі тапочки, але їх ніде не було. Наче згадавши щось, він поліз на полицю до шафи і витяг її тапочки з целофанового пакета.

— А чому вони в пакеті? — запитала Ліда.

— Чесно кажучи, я гадав, що ти більше не з'явишся, — сказав Беженар. — Поставив до шафи, щоб очі не мозолили і не нагадували.

— Цікаво, — сказала вона, пройшовши до кімнати і сівши на диван. — А чому я мала зникнути? Ми ніби й не сварилися.

Ліда виглядала спокійною та врівноваженою, але настрою гарного не було.

— Так, ми не сварилися, — погодився він, — але деякі катаклізми відбулися. Як здоров'я твоїх батьків?

— Нічого, — відповіла вона, — нормально. Все вляглося.

— Що означає — вляглося?

— Припинили хапатися за серце, — пояснила вона.

— Ну, це вже немало. Я йду чай поставлю. Чи ти кави хочеш?

— Нічого я не хочу, — сказала Ліда, — лише посидіти та віддихатися.

— А що було наступного дня? — запитав він.

— Не наступного дня, а вже за годину, — дівчина вляглася на диван і скрутилася калачиком. — Банальний батьківський концерт.

— І що ти робила?

— Пішла до подружки, а повернулася, коли вони вже спали.

— А наступного дня?

— Нічого, що би заслуговувало на увагу, — пояснила вона. — Я так змучилася...

— Це від нервів, — сказав Беженар.

— А як розуміти твій подив із приводу мого приїзду — ти радий, чи ні?

— Звичайно, радий! — заява звучала цілком щиро. — Але...

— Що — але?

— Я багато думав.

— І що?

— Нам дійсно час зупинити це божевілля, — сказав він.

— Так? — здивувалася Ліда. — Божевілля — це те, що в нас? А я гадала, це називається іншим словом... Але тобі видніше. Ти старший, у тебе більший життєвий досвід... Тобі видніше, як це назвати.

— Лідочко, — сказав він, — помиляються люди навіть із дуже великим життєвим досвідом. Ніхто від цього не застрахований. Я також гадав, що наші відносини називаються іншим словом, але насправді це все-таки божевілля. І я би хотів, щоб ти якнайшвидше це зрозуміла. Так буде краще для тебе, повір мені.

— А ти дійсно хочеш, щоб мені було краще? — запитала вона.

— Звичайно!

— Ну, тоді це все-таки не божевілля, а те, що тобі зразу здалося.

— Я розумію, — сказав Беженар, — важко просто так, свідомо. Тим паче, коли все гаразд. Але це необхідно. Я винен, що допустив до цього. Мені й доведеться виправляти. Лідочко, життя пролітає миттєво. Не встигнеш озирнутися — воно вже позаду. Не можна його марнувати. Тому тобі доведеться. Я наполягаю.

— А можна, я побуду до ранку? — запитала вона вже іншим голосом. — Я дійсно дуже змучена і хочу спати.

— Ти що?! Як ти могла подумати? — обурився він. — Звичайно. Чому до ранку? Я просто пояснюю тобі ситуацію і хочу, щоб ти зрозуміла й зробила так, як краще. Зараз я нагодую тебе, а тоді спатимеш.

— Не