Джеймс Фенімор Купер - Прерія

на всіх, ніби запрошував до уваги (останні залишки людської слабкості!), і, по-військовому підвівши голову, виразно, так, що почули всі, вимовив лише одне слово:

— Тут!

Цей порух був такий несподіваний, така велич і покірливість, дивно поєднавшись, відбилися на обличчі старого, а голос його пролунав так чисто й гучно, що всі збентежилися. Коли Мідлтон і Тверде Серце, які мимоволі простягли руки, щоб підтримати старого, знов поглянули на нього, то побачили, що йому вже не потрібна їхня допомога. Вони сумно опустили тіло на крісло, а Ле Балафре підвівся й оголосив племені, що все скінчено. Голос старезного індіанця прозвучав наче луна з того невидимого світу, куди щойно відлетіла лагідна траперова душа.

— Доблесний, справделивий і мудрий воїн уже ступив на стежину, яка приведе його до щасливих прерій його народу! — мовив він. — Коли голос Ваконди покликав його, він був готовий і зразу озвався. Ідіть, діти мої, пам'ятайте справедливого вождя блідолицих і розчищайте ваш власний слід від колючок!

Могилу вирили в тіні благородних дубів. Її досі дбайливо доглядають Вовки-пауні й часто показують подорожнім і торговцям, як місце, де спочиває справедлива біла людина. У головах могили стоїть камінь з простим написом, як того побажав трапер. Мідлтон дозволив собі додати лише такі слова: «Хай нічия свавільна рука ніколи не потурбує його праху!»

ПІСЛЯМОВА

У читача повинно було виникнути передчуття близької смерті Натті Бампо, коли в кінці роману «Піонери» постарілий і змучений Шкіряна Панчоха залишав селище колоністів, маєток судді, знов і знов намагаючись внайти втрачену свободу і душевний спокій у неторканих ще лісах. Але, прочитавши цю останню книжку епопеї, ми переконуємося, що старому мисливцеві вже немає куди тікати. Не в лісах, що їх вирубали колоністи, а в степових просторах прерій блукає знаменитий колись слідопит. Тепер він трапер, який, не покладаючись на твердість руки й непомильність ока, полює, розставляючи пастки. Так, вісімдесятйшестилітній Натті вже не той неперевершений стрілець, якого колись називали Довгим Карабіном і Соколиним Оком. Але його благородні почуття, готовність пожертвувати собою, відраза до непотрібної жорстокості, повага до людей будь-якого кольору шкіри залишилися такі самі.

Адже й Мідлтон, і прекрасна Інес, і Пол, і його наречена, і нарешті вчений дивак Баттіус — усі вони завдячують своє життя старому траперові: тепер, на схилі своїх днів, він не може дарувати людям свою силу, вправність, зіркість слідопита, але він віддає їм свій величезний досвід, і насамперед — досвід спілкування з індіанськими племенами, який він накопичив за своє довге життя.

Не змінилось і його наївне, вперте нерозуміння того, що відбувається: у 1805 році, коли англійські колонії уже давно стали буржуазною державою — Сполученими Штатами Америки, старий все ще сподівався піти в світ природи, вільний від пороків цивілізації. «Я прийшов на ці рівнини, щоб не чути гупання сокир, бо сюди, безперечно, ніколи не примандрує лісоруб!» — каже він.

Але ми знаємо, що доля зводить трапера саме з тими людьми, котрі втілюють у собі брутальність, пожадливість і нічим не обмежене свавілля власників і загарбників. Це скватер Ішмаел Буш і його величезна родина, які позбавлені, по суті, будь-яких моральних засад і безжалісно розправляються з людьми, котрі могли б завадити їм захоплювати вільні землі.

І хижак Ішмаел Буш, і благородний Натті — обидва часто говорять про свободу, засуджують закони новоствореної держави. Але причини в них різні. Натті Бампо вважає, що ліси, озера, річки Америки належать усім, і ті, хто живе поруч з матір'ю-природою, мають право вільно користуватись її дарами. Жадібний, егоїстичний Буш, Ебірам Уайт — проти законів, бо вони заважають їм гнатися за наживою. Адже не тільки земля, звірі, риба стають здобиччю Буша і його родини. Прекрасна Інес — теж його здобич, яку захопив Ебірам з Ішмаелової згоди, сподіваючись дістати від її батька й чоловіка багатий викуп. Думки й почуття Буша далекі від душевного світу трапера.

Буш по-своєму відважний, він має сильну волю, здатен долати перешкоди на шляху до мети; інколи він навіть виказує прагнення вирішити деякі питання, грунтуючись на своїх уявленнях про справедливість. Згадаймо, як він відпустив своїх запеклих ворогів, які навряд чи могли сподіватися на справедливий суд жорстокого скватера.

Що ж до Ебірама, то в ньому немає нічого, крім підлості, огидних ницих пристрастей, що їх неминуче викликає та жага збагачення, яка заполонила його душу.

Читач в неослабною увагою стежить за небезпечними пригодами персонажів «Прерії». Фенімор Купер і в цій книжці залишається художником з чудовою уявою і майстром захопливої оповіді. Але читача приваблює не тільки авантюрний сюжет. У цьому романі, як і в інших творах Купера, відчувається життєва основа зображування конфліктів і притаманне письменникові прагнення до справедливості.

Купер жваво відтворює побут і звичаї індіанських племен, які марно намагаються опиратиоь пришельцям, що виганяють їх з рідних земель. Так само, як і в інших романах про Шкіряну Панчоху, написаних до і після «Прерії», письменник з повагою ставиться до незламної стійкості колишніх господарів величезних американських просторів, до їхньої мужності й надзвичайної витримки, коли вони опиняються лицем до лиця із смертю. Який гордий і героїчний Тверде Сердце, вождь племені пауні! Розуміючи, що він неминуче загине, Тверде Серце не втрачає самовладання, почуття власної гідності, й тим захищає честь свого племені перед ворогами, що знущаються з нього. Купер не приховує свого захвату стійкістю та благородством людей, яких і в наші дні власті вважають представниками «неповноцінної раси».

У романі чимало печальних, трагічних епізодів — наприклад, опис страшної кари, яку придумав Ішмаел Буш для Ебірама Уайта, вбивці його сина.

Але почуття гумору не зраджує автора і в цій книжці. У нас викликає усмішку своєрідна манера Пола характеризувати все, що відбувається, словами, пов'язаними з життям бджіл. Далекий від реальної дійсності дивак доктор Баттіус, щиро відданий науці, смішний своїм педантизмом, таким недоречним в оточенні дикої природи.

Гумористичні епізоди, здебільшого пов'язані в диваком Баттіусом, дають наче розрядку після похмурих картин, що часто-густо виникають на сторінках «Прерії».

Старий трапер живе здебільшого спогадами про далеку минувшину, сповнену, на його думку, героїчного змісту. До того ж в особі молодого Мідлтона ця минувшина особливо наполегливо нагадує про себе. Вона перенесла трапера в ті далекі часи, про які Купер розповів в «Останньому з могікан». Бентежний і романтичний збіг! Адже Мідлтон, як виявилося, був онуком того англійського офіцера, Гейворда, який в