Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

сіла на край ліжка і почала згадувати адреси ICQ. Спершу спробувала адресу Хенрі Кортеса, потім Малін Ерікссон. Ніхто не відповідав. Субота. У всіх вихідний. Вона краєм ока глянула на годинник. 14.32.

Лісбет спробувала дістатися до Еріки Берґер. Безуспішно. Я ж веліла їй іти додому. Дідько. 14.33.

Вона могла б послати SMS Мікаелю Блумквісту на мобільний телефон… але він прослуховується. Лісбет прикусила нижню губу.

Врешті-решт вона у відчаї повернулася до тумбочки і викликала медсестру. О 14.35 вона почула, що в двері вставляється ключ, і до неї заглянула сестра Агнета, жінка років п’ятдесяти.

— Доброго дня. У вас проблеми?

— Доктор Андерс Юнассон зараз у відділенні?

— Ви себе погано почуваєте?

— Я добре себе почуваю. Але мені треба перекинутися з ним кількома словами. Якщо це можливо.

— Я його тільки-но бачила. А що сталося?

— Мені необхідно з ним поговорити.

Сестра Агнета нахмурила брови. Пацієнтка Лісбет Саландер звичайно викликала сестер, лише якщо в неї боліла голова або виникала якась інша невідкладна проблема. Вона ніколи не сперечалася і жодного разу не просила про розмову з конкретним лікарем. Правда, сестра Агнета відзначила, що Андерс Юнассон багато морочився з арештованою пацієнткою, яка зазвичай бувала цілком закрита для зовнішнього світу. Можливо, йому вдалося встановити з нею якийсь контакт.

— Гаразд. Я узнаю, чи є в нього час, — привітно сказала сестра Агнета і зачинила двері. І замкнула їх. На годиннику було 14.36 і відразу ж стало 14.37.

Лісбет підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Вона раз у раз позиркувала на годинник. 14.39. 14.40.

О 14.44 вона почула кроки в коридорі і брязкання в’язки ключів охоронця. Андерс Юнассон кинув на неї запитливий погляд і зупинився, побачивши в очах Лісбет Саландер відчай.

— Щось трапилося?

— Дещо трапляється саме зараз. У тебе мобільник із собою?

— Що?

— Мобільний телефон. Мені необхідно зателефонувати.

Андерс Юнассон із сумнівом подивився скоса на двері.

— Андерсе… Мені потрібний мобільник. Негайно!

Почувши в її голосі відчай, він сунув руку у внутрішню кишеню і передав їй телефон, який Лісбет буквально вирвала у нього з рук. Зателефонувати Мікаелю Блумквісту вона не могла — найімовірніше, що його телефон прослуховується. А номера анонімного синього «Ерікссон Т10» він їй не давав — навіщо, якщо вона все одно не зможе йому подзвонити з-під арешту? Повагавшись десяту частку секунди, Лісбет набрала номер Еріки Берґер, і після трьох сигналів Еріка відповіла.

Еріка Берґер була в своїй машині «BMW», за кілометр від будинку, коли в неї відбулася несподівана розмова. Правда, цього ранку Лісбет Саландер уже удалося її приголомшити.

— Берґер.

— Це Саландер. На пояснення часу немає. У тебе є номер анонімного телефону Мікаеля? Того, який не прослуховується.

— Так.

— Зателефонуй йому. Негайно! Телебор’ян зустрічається з Юнасом біля кільця на Центральному вокзалі о п’ятнадцятій нуль-нуль.

— Що це…

— Поквапся. Телебор’ян. Юнас. Кільце на вокзалі. П’ятнадцята нуль-нуль. У нього чверть години.

Лісбет обірвала зв’язок, аби не дати Еріці витрачати дорогоцінні секунди на непотрібні питання, і скосила очі на годинник — там якраз з’явилися цифри 14.46.

Еріка Берґер загальмувала і припаркувалася на узбіччі. Витягши із сумки записник, вона знайшла номер, отриманий від Мікаеля того вечора, коли вони зустрічалися в «Казанчику Саміра».

Почувши писк мобільного телефону, Мікаель Блумквіст підвівся з-за кухонного столу, повернувся в кабінет Лісбет Саландер і взяв апаратик.

— Слухаю.

— Це Еріка.

— Привіт.

— Телебор’ян зустрічається з Юнасом біля кільця на Центральному вокзалі о п’ятнадцятій нуль-нуль. У тебе залишилося кілька хвилин.

— Що-що?

— Телебор’ян…

— Я чув. Звідки тобі про це відомо?

— Кінчай дискусію і вперед!

Мікаель скоса глянув на годинник. 14.47.

— Дякую. Бувай.

Він схопив сумку з ноутбуком і, не чекаючи ліфта, кинувся вниз по сходах. На бігу він набрав номер синього Т10 Хенрі Кортеса.

— Кортес.

— Де ти зараз?

— В Академічному книжковому магазині.

— Телебор’ян зустрічається з Юнасом біля кільця на Центральному вокзалі о п’ятнадцятій нуль-нуль. Я в дорозі, але тобі ближче.

— Дідько! Біжу.

Мікаель добіг по Гьотґатан і з максимальною швидкістю помчав у бік Шлюзу. Біля Шлюзу він, захекавшись, зиркнув на наручний годинник. Можливо, в словах Моніки Фігуероли про користь пробіжок щось є. 14.56. Йому не встигнути. Він почав шукати таксі.

Лісбет Саландер повернула телефон Андерсу Юнассону.

— Дякую, — сказала вона.

— Телебор’ян? — спитав доктор, який чув усю розмову.

Вона кивнула і поглянула йому в очі.

— Телебор’ян — справжнісінький негідник. Ти просто не уявляєш.

— Так. Але я уявляю, що зараз відбувається щось таке, від чого ти розхвилювалася більше, ніж за весь цей час. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Лісбет посміхнулася Андерсу Юнассону кривою посмішкою.

— Мабуть, найближчим часом ти отримаєш відповідь на це питання, — сказала вона.

Хенрі Кортес вискочив з книжкової крамниці як божевільний. Він перетнув Свеавеґен по віадуку вулиці Местер Самуельсґатан, спустився вниз і завернув на віадук Клараберґсвіадуктен через Васаґатан. Потім перескочив через Клараберґсґатан між автобусом і двома автівками, що несамовито сигналили йому, і рівно о 15.00 прослизнув у двері Центрального вокзалу.

Перестрибуючи через три сходинки, він спустився по ескалатору на головний поверх, пробіг повз книжковий кіоск і лише тут зменшив швидкість, щоб не привертати до себе уваги, і став пильно вдивлятися в людей поблизу від кільця.

Ні Телебор’яна, ні чоловіка, якого сфотографував біля кафе Крістер Мальм і якого вони вважали Юнасом, не було видно. Хенрі поглянув на годинник. 15.01. Він дихав так, ніби пробіг стокгольмський марафон.

Він навмання пробіг через зал і вискочив з дверей, що виходили на Васаґатан. Зупинився, роззирнувся і став розглядати всіх у полі зору, одну людину за одною, але не знайшов ні Петера Телебор’яна, ні Юнаса.

Хенрі розвернувся і знову кинувся в будинок вокзалу. 15.03. Біля кільця було порожньо.

Потім він підвів погляд, і перед ним буквально на мить промайнули скуйовджений профіль і борідка Петера Телебор’яна, що виходив з газетного кіоску в іншому кінці залу. Наступної миті поряд з ним матеріалізувався чоловік з фотографій Крістера Мальма. Юнас! Вони перетнули центральний зал і вийшли на Васаґатан через північний вихід.

Хенрі Кортес відсапався, витер долонею піт з лоба і попрямував за ними.

Мікаель Блумквіст прибув на Стокгольмський центральний вокзал на таксі о 15.07. Він поспішив у головний зал, але не побачив там жодного знайомого обличчя.

Він дістав свій Т10, збираючись викликати Хенрі Кортеса, але телефон у нього в руці задзвонив сам.

— Я їх бачу. Вони сидять у пабі «Три келихи» на Васаґатан, біля спуску до потягів, що йдуть у бік Аккала.

— Спасибі, Хенрі. А ти де?