Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

class="p1">Ґа показав угору, і діти теж подивилися туди, наче продовження можна було побачити на стелі.

- …і - на Місяць! - прохопилася дівчинка.

Ґа і Сан Мун тепер слухали, як діти самі продовжують казку: на Місяці наш пес зустрів місячного собаку, котрий щоночі вив на Землю, на Місяці також жили хлопчик і дівчинка, діти з собаками стали будувати власну ракету… Ґа милувався відблисками свічок на дитячих обличчях, захопленим поглядом Сан Мун, радістю дітей, що мама звертає на них увагу, так що вони одне поперед одного прикрашали свою казку дедалі цікавішими вигадками. Милувався тим, як сім’я перетворює диню на самі шкурки, а насіння відкладається в дерев’яну мисочку, і всі усміхаються, і по пальцях і руках тече рожевий сік…

Діти просили матір придумати пісню про собаку, який полетів на Місяць, і оскільки Сан Мун не бралася за свій каяґем у халаті, то невдовзі вийшла до них у чосон-оті з фіолетовою атласною чхімою. На дерев’яній підлозі вона підклала під верхню частину інструмента подушку, а нижню розташувала в себе на колінах. Уклонилася дітям, а діти їй.

Спочатку вона високо защипувала струни, і ноти розліталися швидкі і яскраві. У її музиці звучала потужна космічна ракета, а голос був веселий, рими легкі й співучі. Коли пес злетів у простір, де панувала невагомість, музика стала ефірною, сповненою відлунь, наче звучала в порожнечі. На волоссі Сан Мун танцював відблиск свічі, і коли вона стискала губи, беручи на струнах особливо складну ноту, Ґа відчував щем коло серця.

Вона знову його вразила - його, мов хвиля, накрило розуміння того, що зранку він мусить із нею розпрощатися. У 33-му таборі мало-помалу людина відмовлялася від усього, передусім від завтрашнього дня й усіляких здогадів та очікувань. Потім відпадало минуле, і раптом чимось неосягненним ставало те, що ти колись користувався ложкою чи унітазом, що твій рот колись знав якісь смаки, що очі бачили кольори, відмінні від сірого, бурого й того відтінку чорного, який панував у шахтах. Перш ніж відмовитися від себе - Ґа відчув, що це в нього почалося, так німіє та частина тіла, яку бере мороз, - утрачаєш усіх інших, усіх, кого раніше знав. Вони стають спочатку думками, потім поняттями, потім враженнями, а тоді такими примарними, як кіно на стіні табірного лазарету. Тепер Сан Мун здалася йому чимось таким - не живою прекрасною жінкою, яка виграє й виспівує свої жалі, а зблиском, мерехтінням чогось раніше знайомого, фотографією людини, давно зниклої з твого життя.

Тепер історія про собаку стала більш самотньою й меланхолійною. Він намагався контролювати своє дихання. Є тільки світло свічки, казав він собі. У світлі хлопчик, дівчинка, ця жінка і він сам. А поза ними немає ні гори Тесон, ні Пхеньяна, ні Великого Керівника. Він намагався розсіяти тілом той біль, який стискав йому груди, як колись учив його Кімсан, відчути вогонь не як частину, а як цілість, уявити, як кров розноситься тілом, розмиває біль у серці, розчиняє його.

Потім заплющив очі й уявив Сан Мун - ту, яка завжди в ньому, оцю спокійну її присутність, яка завжди прийде на допомогу, прийме його в розкриті обійми. Вона його не залишає, не залишатиме, вона нікуди від нього не летить. І гострий біль у грудях угамувався, командир Ґа зрозумів: Сан Мун у ньому - це той самий сховок від болю, його фортеця, яка дасть йому змогу пережити втрату тієї Сан Мун, що перед ним. Він знову насолоджувався піснею, хоча та ставала дедалі смутнішою. Тепер у ній було не лагідне світло Місяця, що його любив собачка, а незнайома ракета і її непевний курс. Пісня, яка спочатку призначалася для дітей, уже стала її піснею, а коли ноти стали окремими й самотніми, у їхньому сумовитому блуканні він відчув: це і його пісня теж. Нарешті вона зупинилась і повільно вклонилась, так що торкнулася лобом дерев’яного інструмента, на якому більше ніколи не заграє.

- Ну ж бо, дітки, - сказав Ґа. - Спати час.

Він провів їх до спальні й зачинив двері.

Потім підійшов до Сан Мун, вивів її на свіже повітря на балкон.

Унизу місто світилося довше, ніж зазвичай.

Вона прихилилася до поруччя спиною до нього. У тиші їй було чути, як діти за стіною гули подібно до ракети й напучували собаку перед польотом.

- У тебе все гаразд? - спитав він її.

- Просто курити хочеться, - відповіла вона.

- Ти ж не маєш іти до кінця: можна зараз усе зупинити, і ніхто не дізнається.

- Підкури її для мене, будь ласка, - сказала вона.

Він підкурив цигарку, прикриваючи вогник рукою, затягся.

- Ти сумніваєшся, чи все ми правильно робимо, - заспокоював її він. - Це нормально. У солдатів таке буває перед кожним завданням. У твого чоловіка, мабуть, постійно це було.

Вона звела на нього очі.

- Мій чоловік ніколи ні в чому задуманому не сумнівався.

Коли він передав їй цигарку, вона подивилася, як у нього при цьому складені пальці, а потім знову на вогні міста.

- А тепер ти вже куриш, як янбан , - промовила вона. - Мені подобалося, як ти курив раніше, коли ще був хлопцем нізвідки…

Він простягнув руку й відкинув трохи волосся з її обличчя, щоб краще її бачити:

- А я завжди буду хлопцем нізвідки.

Сан Мун струснула головою, волосся повернулося на місце, потім простягла руку по цигарку, виставивши два пальці.

Він узяв її за руку, розвернув до себе.

- Тобі не можна мене торкатися, - сказала вона. - Ти ж знаєш правила.

Сан Мун намагалася вирватися, але він її не відпустив:

- Правила? Та завтра ми порушимо всі можливі правила!

- Але ж завтра ще не настало.

- Але скоро настане! Політ із Техасу триває шістнадцять годин. Наше завтра вже знялося в повітря й летить через увесь світ до нас!

Вона взяла цигарку:

- Я знаю, чого ти хочеш. І знаю, що маєш на увазі, говорячи про завтра. Але ж у нас іще буде багато часу, майже вічність. Не відволікайся від того, що нам треба зробити. Перш ніж ми опинимося на борту літака, треба стільки всього влаштувати.

Він міцно взяв її руку:

- А що, коли щось піде не так? Ти про це думаєш? А що, коли в нас залишилося тільки сьогодні?

- Сьогодні, завтра… - сказала Сан Мун. - День - це ніщо. День - це сірник, який запалюєш, коли в тебе погасло вже десять тисяч сірників