Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Божа кара 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Божа кара" автора Анатолій Андрійович Дімаров. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 125
Перейти на сторінку:
Дінця.

— Німчики, голубчики, ря-атуйте!

Ледь наздогнали.

Повалили, скидали реміняччя із себе: руки-ноги в’язати.

Понесли, як колоду (Наталка й тут намагалась пручатися), та на підводу й пожбурили. Голічерева, лицем догори.

Один ноги осідлав, щоб не скотилася, а другий, реготнувши, на обличчя вмостився:

— Нюш-нюш, паренек, русский душок!

Наталка й нюхнула — зубами в оте учепилася…

В оте саме… В оте!.. Солдатик — кулею з воза! Мінометом завив! Не нашим — німецьким. Що його солдати прозвали «Ванюшею». На противагу «Катюші». Такої голосистої пари ще не відала жодна війна. Завиють — душу виймають!

(Мене досі розбирає цікавість: як вона, сатана, оте зубами дістала?)

* * *

І почесала Наталка без пересадки на Колиму.

Оформлена Смершем як шпигунка німецька.

Мало того, що до фашистів утекти намагалася, ще й голубчиками їх називала!

Гріх — непростимий.

Лейтенант же довго ходив, перев’язаний навскіс:

— Понимаешь, зацепило осколком!

А солдатика, що ледь не позбувся чоловічої гідності, нагородили медаллю. «За боевые заслуги».

Ото й таке на війні тій траплялося.

Входження в ринок

Першим у ринок зопалу вшелешкавсь я.

Не спитавши мудрої своєї дружини.

Реклама задовбала. З ранку до вечора. Вкрадливий баритон обсотував мою свідомість, умовляв, переконував, що без цього приладу я жити не зможу. Йому день і ніч не давали спокою мої болячки, він про них тільки й думав.

Доконала мене його довірлива розповідь про той апарат.

Створений для космонавтів, надсекретний прилад оцей надійшов нещодавно у вільний продаж. Його не так легко дістати, бо вмить розкуповують, але оскільки я до них вчасно звернувся, то вони для мене забронювали екземпляр.

— Скільки ж він коштує? — перепитую в гендляра телефоном. Я вже дозрів, прилад той уже й спати мені не давав.

— Всього чотири тисячі, — не забарився той. І швиденько додав: — Але це тільки для вас. Так він набагато дорожчий.

— У мене чотирьох тисяч немає, — сказав я розчаровано. І поклав рурку.

За годину — знов його голос:

— Анатолію Андрійовичу, — він уже знав моє ім’я та по батькові. — Оскільки ви інвалід Вітчизняної, ми вирішили продати вам по собівартості. Без жодних націнок. Всього дві тисячі… Лади?

Ще б не «лади»! Дві тисячі в мене були. На ліки.

— Тільки після обіду приносьте.

Після обіду дружина збиралася до дітей.

Принесли хромоване чудо. Я його одразу ж і заховав, вирішивши потроху підготувати дружину.

А наступного дня знову дзвінок. І щебет жіночий:

— Вітаю вас із приладом!

— Дякую. А хто це?

— Я пробачаюсь, але стався недогляд. Щоб користуватися приладом, необхідно приймати пігулки.

— Скільки з мене?

— Дві тисячі гривень. Щорічно.

Пожбуривши рурку, я дістав куплену з дурної голови заразу і довго копав її ногою.

А дружина, коли я їй усе розповів, покрутила біля скроні пальцем:

— Ти в мене неможливий! Треба ж отак утелющитись!

Не заперечував. Запхнув здуру придбаного чорта в куток, завалив книжками.

А за півроку настала моя черга крутити пальцем біля скроні: дружина теж ушелешкалась.

Зроду-віку не бачив її такою ошелешеною. Ходила з таким виглядом, наче перед нею весь світ завалився. Її, що сім разів зміряє, та й то ще раз переміря… Її, Євдокію Несторівну… Обвели довкруж пальця, наче дитину!

Купила електромасажер. Китайський. За три тисячі. Віддала ще й подякувала, що дві тисячі скинули як ветерану війни. А заглянула до універмагу — стоять голуб’ята по чотириста гривень штука.

І другого ж дня по телефону щебет жіночий. Про пігулки в дві з половиною тисячі гривень ціною.

— Ринкові стосунки, моя дорогенька, — втішав дружину як міг.

Ринкові стосунки…

Гонорар

За роки незалежності я написав п’ять книжок, не одержавши за свою каторжну працю копійки щербатої. Добре, що за кордоном знаходилися спонсори, які й фінансували видання цих книжок, окрім гонорарів, звичайно. А то жодна книга моя не побачила б світу: наші скоробагатьки презирливо гнуть кирпу, коли книга не на «русском».

А тепер ближче до діла.

Два місяці тому я зламав праву руку. Хоч би де мене чорти носили, хоч на які гори видирався, од Тянь-Шаню аж до Паміру, — повертавсь неушкоджений. А тут Богові ввірвався терпець і я біля дому, перед порогом, так брязнувся об асфальт, що й пальці повискакували.

Ну — рентген, ну — гіпс од ліктя до кінчиків пальців, ну — замість правиці біла балабуха, що я її мусів шість тижнів вичукикувати.

А тут дружина зібралася на Лісовий базар, і я ув’язався за нею: хоч лівою допоможу щось піднести.

Доїхали, стали виходити з метро, дружина й зачепилася коло бабусь, що торгували всякою всячиною просто на сходах. А мене — штовх, штовх — боляче в лікоть! Терпів-терпів та й вирішив піднятись до виходу і вже там почекати дружину.

Піднявся, об одвірок обперся, звично правицю причукикуючи лівою.

Коли — тиць — щось холодне в долоню.

Глянув: бабуся. Віддаляється, хрестячись.

Долоню розтулив: двадцять п’ять копійок.

Не став наздоганяти стару та переконувати, що я не жебрак. Діждався дружини та й подав їй монетку:

— Тримай мій перший за роки незалежності гонорар. Перший та, мабуть, і останній. Гіпс невдовзі знімуть — з чим я під церкву ходитиму?

Перші гулі

Міля Золотоверха, найкрасивіша дівчина десятого «Б» та ще й кругла відмінниця, передала на останньому уроці (ми навчалися в другу зміну) записку: «Толік! Проведеш мене додому?» Вона ще й питає!

Повернувшись до Мілі, я закивав головою так, що вона, моя голівонька, ледь не закотилась під парту.

Та одразу ж згадав, де живе Міля, і голова моя міцно приросла до тулуба. Міля мешкала не на Верхньому виселкові, а на Нижньому, що мав назву Гнидівка, парубота якого ворогувала люто з паруботою Верхнього. Про те, щоб провести дівчину в Гнидівку, нам, із Верхнього, і в голову збрести не могло. Спіймають, поб’ють, а то й покалічать.

А тут — Міля, найкрасивіша дівчина десятого «Б».

А тут — всесоюзна премія за вірш «Починається юність».

А тут — сам директор школи назвав мене гордістю школи.

А тут усі хлопці десятого «Б» хвалилися: «Це наш поет!», а дівчата зацікавлено зиркали на мою персону. Ну як після цього відмовити Мілі? Засміють!

І я, вже коли стемніло, повів Мілю додому. На Гнидівку. Де аж кишіло босотою.

Міля щось щебетала — я ж здригався од кожної тіні.

Міля весело дріботіла — я ішов наче з примусу.

Х-ху, довів нарешті. Попрощався поспіхом та й дременув назад. І коли вже здавалося, що от-от скінчиться Гнидівка, мене

1 ... 121 122 123 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Божа кара», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Божа кара"