Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Мати Міргана хитає головою і усміхається. Простягає руки до Рея, який вже крутиться в моїх обіймах:

- Підеш до бабусі на руки, мій хороший? Нехай мама відпочине. А ми з тобою підемо дивитися на іграшки. В мене була ціла скриня…

Мірган з Фраєм повертаються надвечір. Без тіла. Пуста підвода тарабанить по вимощеному камінням подвір’ю, а похмурі і вимоклі чоловіки йдуть знімати вимоклий та відсирілий одяг, поки леді Агата клопоче про гарячу їжу. Мірган помітно накульгує. Я відчуваю докори сумління – адже відправила його під дощ, навіть не подумавши про його поранене коліно й плече, які мали б нити у таку погоду. А він ще й бився з Кертісом учора! Звичайно, відкритих ран немає, принаймі серйозних – він не так поводився, не так тримався, як це робить поранена людина… Дідько, я навіть не спитала! Думала лише про Рея, потім про Сінну і Грейс… Леді Агата має рацію – я як та зозуля – прилетіла в чужий дім, змусила мені допомагати, крутитися довкола мене, не маючи на це ніяких прав, крім небажаної дитини, яку і то народила обманом…

Повертаюсь до Сінни, яка все ще перебуває уві сні. Здається, він вже не так нагадує забуття і скоро можна очікувати на її пробудження. Грейс я ще двічі «лікувала», коли поблизу не було нікого з прислуги. Її рана виглядає набагато краще. Вставати їй ще не можна, рухатись теж, тож я додала в напій маку, зануривши в сон. Завтра вона мала би прийти в себе. Сподіваюсь, її голосові зв’язки не пошкоджені, я не настільки вправний лікар, щоб оцінити. Та й навіть лікар Хольстейн тут нічим не зарадив би. Залишається чекати.

Що я й роблю. Коли нарешті наважуюся зійти вниз – у вітальні вже нікого немає. Леді Агата пішла після вечері до себе, Мірган з Фраєм – також. Я не спала минулої ночі, тож мене все сильніше хилить на сон. Та почуття провини перед Мірганом не дає мені спокою. Зупиняюсь перед його дверима, вагаючись. Я лише спитаю, як він, якщо не спить – переконую себе. Підіймаю руку і стукаю.

- Зайдіть, - чую голос Міргана і переводжу подих. Значить, не спить.

Він стоїть коло камину, роздітий до пояса і, вочевидь, збирається мастити плече настоянкою, яка відкрита поряд. Проте, побачивши мене, накидає сорочку.

- Аво! – посміхається. – Я думав, ти вже спиш. Ти ж минулу ніч просиділа біля Грейс.

- Так, але я не можу заснути, не побачивши тебе і не поговоривши. Я вчора навіть не спитала, чи не поранений ти?

- Ні, не поранений. Відбувся хіба що парою синців – досить вдало, я вважаю.

- Кертіс був небезпечним противником?

- Не надто. Хоч я, звісно, не розраховував на його відновлену молодість,  але він, вочевидь, більше часу приділяв своїм чаклунським талантам, тож як боєць, я кращий. – він посміхається, схиливши голову набік.

- Допомогти тобі? – киваю на все ще відкриту настоянку. Навіть звідси я чую запах квітів каштану, що входять до її складу.

- Допоможи… якщо тобі не складно. – не зволікаючи, Мірган слухняно сідає верхи на стілець і знімає сорочку.

Я спочатку починаю розминати м’язи шиї, спини, знімаючи напругу і втому. Старанно ігноруючи те, як приємно торкатися до нього. Спина у Міргана широка, м’язи тугі і з незвички пальці швидко втомлюються. Тож в кінці мій масаж швидше нагадує ласку.

Мірган, втім, мовчить. Здається, він і не думає мене зупиняти, навпаки – затамовує дихання, коли я нахиляюсь ближче. Спохопившись, беру фляжку з настоянкою і починаю втирати в постраждале плече. Навіть трохи «прогріваю» долонею – напрактикувалась на Грейс, і це виходить цілком неусвідомлено. Але, судячи з враженого зітхання Міргана – дієво.

- Все-таки, жіночі руки творять дива, - зауважує він, - в мене самого так ніколи не виходило.

- Вже легше? – питаю, обходячи його і подаючи сорочку.

- Абсолютно нічого не відчуваю – ні болю, ні скутості. В тебе чарівні руки.

- Я й справді чарувала, - ледь усміхаюсь. – Як твоє коліно?

- З ним, на жаль, не все так чудово.

Просити зняти штани я його не буду, об мої щоки і так можна обпектися – рятує лиш те, що ми біля камина і можна списати цей жар на нього. Натомість присідаю і накриваю коліно руками. Примружуюсь і починаю вливати світло – тепер це виходить чимраз легше. Трошки проводжу вниз і вгору, щоб прогріти більшу площу.

Мірган з цікавістю спостерігає за мною. З цікавістю… і ще дечим в темних очах. Що дивно на мене впливає. Мені одночасно і бентежно під цим поглядом і в той же час хочеться грітися в ньому. Бо він дійсно теплий. Голова злегка паморочиться і я навіть оступаюсь, коли врешті підіймаюсь з колін. Мірган стрімко встає слідом і ловить мене за лікті, притримуючи.

- Тобі не варто було цього робити для мене, - говорить стурбовано. – В тебе є більш потребуючі пацієнти, ти занадто втомлена.

Майже відносить мене до каміну, саджає в глибоке крісло і відходить. Я чую дзенькіт скла і звук рідини, що лиється. Підіймаю повіки і справді бачу перед собою бокал з вином. Роблю ковток. Воно густе і терпке. І має добре відновлювати сили.

- Ви повернулися без тіла… - говорю те, що насправді мене турбує.

- Так, – хмуриться Мірган. – Його там не було.

Це доволі дивно. Можна було очікувати, що після вчорашніх подій це місце оминатимуть якомога довше.